— Як не кажи, а ти в цій хаті чужий. Та… й мені не мед тут. Оце б повернутися на хутір — у мене пенсія і в тебе — не помремо з голоду, а потихеньку обжилися б…
Данило не чекав такої розмови й спочатку не знав, що відповісти. Але чомусь уявив самотню Маріуцу в маленькій хатині, відкритій усім вітрам.
— Ні-ні, — заперечив гарячково. — Я, знаєш… Я для себе ще нічого не вирішив. Ти не сердься, та я піду своєю дорогою.
— Підеш, — баба сумно похитала головою. — Я давно знаю, що підеш. От тільки якби ти сам знав, куди йти, а не блукав, наче лоша без табуна.
Дань вийшов на вулицю і відчув, що йому зараз байдужі й оця хата, і оце подвір’я, і той хутір, який так часто снився в Афганістані. Мабуть, циганська кров переважала. А таки переважала, бо страшенно схотілося кудись іти. Йти і йти, від села до села. Йти, скільки подужає, бути наодинці не тільки з собою, а з усім оцим світом. Щоб щось переболіло в ньому. Бо коли рани у спині потроху гоїлися, то інше не хотіло гоїтися, будило по ночах несамовитим криком смертельно пораненого афганця, ставало перед ним залитим кров’ю Олеговим обличчям, розстріляними солдатами перед палаючими бензовозами. Ще й іще мучило, мовби мстилося за те, що вижив і прийшов під оці рідні зорі, а не вмер на чужій землі.
Не раз виходив за село, брів луками навмання, йшов до річки, потім — до лісу. Ось і тепер сів на старенькому містку відпочити. Під містком сонно текла невелика річечка. Маленькі рибенята плавали зграйками, виблискуючи проти сонця лускою, лякалися тіні, що падала від юнака на воду, а невидима течія легенько гойдала над ними зелене латаття. «Рай, — подумав Данило й посміхнувся зі своєї думки, але відразу перед очима уявилося пекло у вигляді афганської землі. І мовби відчув на обличчі гарячий подих вітру. — Е, ні, — заперечив сам собі, — афганці вмирають за ту землю, значить, вона теж їм здається раєм. — Похитав головою знову, сперечаючись сам із собою, — оце рай, оця земля, оця така…» — соромився тих слів, що спадали на думку. Підвівся з містка, глянув на воду й побачив там зеленувате небо.
Ішов лісом, вслухаючись у його таємничість. Зупинився, підвів голову й між дерев знову побачив небо, тільки вже прозоро-блакитне, подекуди з білими хмарками. Прихилився плечем до старої берези й заплющив очі. Довго стояв, мовби до чогось дослухався у самому собі. Нехай би Мирослава ще прийшла. Хоча б один раз. Не прийде, бо він — каліка. І хіба лише… Стиснув рукою палицю. Краще б у тому бою загинув не Олег. Краще б йому дісталася та куля. Проковтнув гарячий клубок. А коли живий — вижив, мусить знайти себе, не сидіти ж усе життя у старої баби на шиї… Про батька й Марту не думав, мовби їх і зовсім не було.
Маріуца плакала, умовляла не їхати. Або хоч і їхати, то не тепер, а коли одужає.
— Я вже одужав, — опирався Данило на її слова. — А що палиця…Так модно зараз і від собак захиститися можна.
— Собака — не людина, — сердилася стара жінка, — обійдеш — не зачепить. А як ти будеш у тому Києві сам, ну як? — била розпачливо руками об поли. — Аби ж ти хоч знав, куди їдеш.
— Знаю. Не бійся, не пропаду. — Йому було шкода Маріуцу, що залишалася в оцій, без радості, хаті. Бачив її сльози і вмовляв: — Не переживай за мене. Коли я вже вийшов звідти живим, то тепер житиму довго. А як не будеш дорогу мені сльозами кропити, то й щасливо, — посміхався, лагідно торкався бабиної руки, — благослови краще, ти ж у мене за матір.
Маріуца ще більше заплакала, а потім підняла тремтячу руку, перехрестила:
— Хай береже тебе Господь.
Київ зустрів Данила байдуже, як зустрічав десятки тисяч щоденно. Якесь дівча підхопилося з місця, коли він у метро зайшов до вагона:
— Сідайте, будь ласка.
Данило зніяковів, подякував, але не сів. Міцно вчепився рукою за поручень, в іншій тримав палицю і старенького чемодана. Вийшов на станції «Університет» і пішов до Володимирського собору. Стояв на протилежному боці й довго роздивлявся, мов бачив уперше. Коли зайшов на подвір’я, зрозумів, чому тут немає людей, — двері храму були замкнуті. Розчаровано сів на лаву в тіні високого дерева, роздумуючи, що робити далі. Дістав із чемоданчика дбайливо загорнуті Маріуцою хліб і сало. Окремо лежали огірки й помідори. Надкусив хліба, втупивши погляд у замкнуті двері, і несподівано відчув у душі сумнів, а може, і страх. Бо коли збирався в дорогу, десь жевріло, що увійде в цей храм — і всі питання розв’яжуться самі собою. Не надіявся на везіння, та все ж думав, що місце сторожа тут знайдеться. «Нічого, завтра прийду, — заспокоював сам себе. — Переночую десь і знову прийду».
Поїв, загорнув рештки їжі в рушник і поклав до чемоданчика. Хотів поблукати містом, але відчув утому. Тіло вимагало спочинку, тільки їхати не було до кого, а хоч би й було, він посоромився б турбувати, тому сів у тролейбус і поїхав на вокзал.
Спекотний будень не зменшив потоку пасажирів: вони штовхалися на платформах, сиділи й лежали на лавах на території вокзалу і в самому приміщенні. Данило піднявся на другий поверх, почекав, поки звільниться місце, і сів. Деякий час дивився на людей, що снували сюди-туди, потім заплющив очі.
Думалося про домівку. Згадав останню розмову з Марелею. Вітько не відмовляв його від поїздки, але й не схвалював. Розумів, що Данило повинен знайти своє місце в житті, але ж не треба було зриватися з дому так швидко. Невідомість — завжди випробовування. Волів би стати чимось у пригоді товаришу, але не знав чим. Тільки попросив:
— Озивайся, коли що. Воно, знаєш, серед чужих людей — не коло мами. А хоч і добре влаштуєшся, приїжджай у село, як-не-як, тут усі свої.
За день до від’їзду пішов на вулицю, де жила Мирослава. Дурив себе, що не стріне дівчину, бо ж та у місті, а коли зустрів, розгубився. Мирослава, у ситцевому платтячку і стареньких черевиках, виганяла качок до води. І такою рідною вона йому здалася, наче зринула із самого серця, де й була завжди. Це ж він її вимріяв, вимолив у неба, випросив у смерті.
— Привіт. — Мирослава побачила Даня, і дівоче обличчя спалахнуло. Зупинилася, чекаючи, що й він зупиниться, заговорить. Але той вимовив: «Здрастуй», — і швидко проминув дівчину. Не обертаючись, пішов. Ох, як боляче давався кожен крок стежиною, на якій залишалося його щастя у ситцевому платтячку.
Задрімав і ніби крізь туман відчув, що хтось зовсім близько нахилився до нього й чужа рука порпається в кишені. Ухопив ту руку, стиснув і розплющив очі — йому в обличчя «дивилося» сталеве лезо «фінки».
— Тільки писнеш — і ти мрець, — почув погрозливе над самим вухом.
Данило й сам не зрозумів, яка сила підкинула його, — збоку здалося, що юнак упав на лезо. Та за секунду злодій лежав на підлозі, а «фінка» відлетіла під сидіння навпроти. Але наступної миті в Даня потемніло в очах від сильного удару іншого бандита. Почув крик у залі й побачив перед собою скривлене від люті молоде обличчя.
Не розумів, чому скрутили руки і, штовхаючи, змушували йти до дверей. Сам іти він не міг. Помучившись, двоє міліціонерів підхопили його і стягли по східцях із другого поверху. Почув услід: «Босяка піймали, по чужих кишенях, падлюка, лазив». Здивувався, бо нікого поруч не було. У машині йому наділи ще й наручники.
— Чого це? — рвонувся Данило. — Ви що?
— Сядь, — «заспокоїв» його ліктем у сонячне сплетіння один із міліціонерів.
Данило смикнувся від різкого болю і, не тямлячи себе, закричав:
— Гади! Душмани! За що мене? За що?
— Заспокойся, — стиснув за плече міліціонер, який сидів із другого боку. — Чуєш, хлопче, заспокойся.
Біля відділку машина спинилася.
— Вилазь, — сержант, що його вдарив, першим вийшов із машини. — І без фокусів.
— Я не вилізу — я не можу! — знову закричав Данило. — Де моя палиця? Звільніть руки, гади!
— Що? Що ти городиш — артист? — сержант нагнувся у машину і смикнув Данила за комір. — Вилазь, кажу.
Данило упав обличчям на сидіння і застогнав.
— Ні, ну що за гнида така, — розлютився сержант.
— Почекай, — зупинив напарника інший міліціонер, коли той знову хотів ударити. — Може, він і справді не прикидається.
— Тоді ти за нього й відповідай! Подивись, яка у сволоти пика! — сержант демонстративно відступив.