— Я бачив палицю на вокзалі, може, то його, — другий міліціонер теж вийшов із машини. — Піднімайся, — узяв Данила за плечі, допоміг сісти. — Сам зможеш вилізти?
— Спробую, — крізь зуби процідив той, — але спочатку зніми з мене наручники. Не бійся — не втечу.
Збоку здавалося, що до відділку ведуть п’яного, — Данило йшов, обнявши міліціонерів за плечі, як ходив у госпіталі, тільки тоді опирався на тих, хто міг не тільки підставити плечі, а й затулити своїми грудьми від кулі. Ці ж були іншими, і несподівано Дань відчув те, чого не міг зрозуміти в Афганістані, коли свої убивали своїх, — йому теж хотілося убити сержанта.
У кімнаті з ґратами обхопив голову руками й застогнав, намагаючись заглушити в собі таке гостре бажання убивати. А потім зареготав: «Скільки уже мерців на моєму рахунку? Добре… добре, що ніхто не рахував».
— Тобі смішно? — непоспіхом зайшов середнього зросту капітан, іще молодий, але уже з сивими скронями. — Мої хлопці сильно розсмішили?
— Розсмішили… — Данилове обличчя скривилося — дошкуляв біль у хребті, що відгукувався в усіх кінцівках. — Коли б у мене був автомат, я б їх теж «розсмішив».
Капітан сів за стіл, підсунув до себе папери й підняв на Данила очі:
— За ці слова можеш опинитися надовго там, де небо в клітинку. Раджу: менше балакай — менше заробиш, краще говори по суті — що робив на вокзалі?
— Спав, — Данило зневажливо глянув на капітана. — Впіймали бандита, готуйте дірочки для орденів.
— Я ж сказав — менше балакай… — обличчя офіцера посуворішало. — Давай документи.
— Нема, — розвів руками Данило й засміявся, — вони в чемоданчику.
— Якому чемоданчику? — капітан уже не стримував роздратування. — Ти що — зі мною граєшся?
— Ні, громадянине начальнику, не граюся, — голос юнака став серйозним, із нотками внутрішнього болю. — Усі документи в чемоданчику, який у мене вкрали на вокзалі.
— Так-так, украли, значить, — тепер уже посміхнувся капітан. — Тоді будемо оформляти протокол затримання. — Взяв із пластмасового стаканчика ручку, підсунув ближче папір. — Прізвище, ім’я, по батькові?
— Туманич Данило Григорович, — по-військовому чітко відповів затриманий.
— Рік і місце народження?
Дань швидко назвав.
— Національність?
— Українець.
— Що? — засміявся капітан. — Ну й жартівник. Ти такий українець, як я татарин. У тебе ж на мордяці написано — циган.
— А що в мене іще написано, начальнику? — Данило нарочито випустив слово «громадянине». — Може, ви прочитаєте і не будете мучити. Прочитаєте?
Капітан не відвів погляду, коли затриманий уважно глянув йому в обличчя, потім кілька разів хитнув головою.
— Добре, — підвівся з-за столу, підійшов до дверей, відчинив і комусь гукнув у коридор: — Столяренко! Черговий, ану терміново знайди мені Столяренка і його напарника!
За кілька хвилин до кабінету зазирнув міліціонер:
— Черговий сказав, що вони вже поїхали, — товаришу капі… — замовк на півслові. — Дань Туманич — ти?
Данило важко підвівся зі стільця назустріч афганському товаришу Андрію Кравченку.
— У-у-уй, — застогнав уголос від Андрієвих обіймів.
— Ой, пробач, — відпустив його Кравченко й допоміг сісти. — Я так зрадів, що й забувся. Де ти взявся? Що тут робиш? — здивовано обернувся до капітана, який не менш здивовано дивився на них обох.
— Та ось затримали. — Дань насмішкувато глянув на капітана. — Мене вурки обчистили на вокзалі, ще й по голові дали, ну… і ваші хлопці «допомогли».
— Що? — на плечах у Андрія були тільки сержантські погони, але в цю мить здалося, що вони помінялися місцями з капітаном. — Вони тебе били? Тебе били? — М’язи на побілілому обличчі засмикалися. — С-суки…
— Ну, ти, — перебив його капітан, — думай, що кажеш.
Андрій глянув на нього так, мовби сам у цю мить збирався ударити.
— А ви знаєте… Знаєте, скільком нашим хлопцям він життя врятував? Знаєте, що він в Афгані своїм тілом закрив товариша? У нього ж на спині живого місця немає. Ех, — і лайнувся грубо, — вас усіх би туди…
— Чого ти мені лекцію читаєш? — обірвав його сердито капітан. — Я, чи що, його затримував? Зі Столяренком розберуся особисто. Що в тебе вкрали? — запитав Данила зовсім іншим тоном.
— Особисті речі, гроші, паспорт, пенсійне посвідчення і… — Дань ніяково замовк.
— Що ще? — допитувався капітан.
— Посвідчення на орден Червоного Прапора.
— Ну, ти, хлопче… — Офіцер підвівся за столом, по-військовому поправив міліцейський кітель. — Ну, ти дивак. Чого ж ти відразу не сказав?
— Але ж ви все по моїй мордяці прочитали, — відповів Данило з гіркотою в голосі.
— А ти не сердься, — несподівано капітан засміявся, і суворе хвилину тому обличчя стало привітливим і товариським. — Помилочка вийшла. Я радий із того, що ти людина, а не якась там шушваль бродяча.
Данила аж пересмикнуло при цих зневажливих словах.
— Моя мати, товаришу капітане, — промовив, тамуючи образу, — з табором ходила.
Капітан зніяковів:
— А ти ж казав — українець. Вибач, якщо так.
Дань лише мовчки хитнув головою.
— Як ти? — допитувався Андрій. — Я такий радий, що тебе зустрів… — Тепер уже легенько обняв за плечі. — Розкажи, які в тебе справи у Києві?
Данило не хотів брехати.
— Набридло вдома сидіти без діла, думав щось пошукати…
— Що? — здивовано перепитав Андрій. — Що ти знайдеш зі своїм пораненням? А чого не хочеш довчитися чи заново у якийсь інститут вступити? Тобі ж усюди можна поза конкурсом…
Данило здвигнув плечима:
— Не знаю, Андрію. Розумієш, вижити — цього мало. Треба навчитися жити після всього…
Несподівано у їхню розмову втрутився капітан:
— Ану, сержанте, організуй чаю, — дістав гроші, простягнув Андрію, — збігай у гастроном, купи нам поїсти.
Данило ніяково заперечив, сказав, що не голодний, та капітан його не слухав. Коли Андрій узяв гроші й вийшов, якийсь час вони мовчки дивилися один на одного.
— Переночуєш тут. Не бійся, не в підвалі, — першим озвався капітан, підвівся, підійшов і подав руку. — Мене звати Іваном Степановичем. Прізвище — Новик. Якщо не хочеш, можеш не говорити, але, судячи з того, що в тебе вкрали, ти їхав сюди не на один день. — Підійшов знову до столу, та сів не за стіл, а на стілець поруч. — Андрій і я можемо тобі допомогти.
— Без документів… тепер, — здвигнув плечима Данило, — тепер уже немає про що говорити.
— Ясно. Значить, завтра додому. — Іван Степанович швидше стверджував, ніж запитував.
— Ні, — вихопилося в Данила. Він більше не міг усидіти, підвівся зі стільця і став повільно ходити.
Капітан співчутливо глянув на нього:
— Без документів знову вскочиш у халепу. Давай я спочатку влаштую тебе у військовий госпіталь.
Дань заперечливо хитнув головою.
- І так оклигаю — не вперше, — відвернувся до заґратованого вікна. — Я думав… Мені хотілося тут у Володимирському соборі побути. Не нахлібником, а щось робити — я не знаю, — розвів руками. — Мені це треба…
Повернувся до капітана, той мацнув себе по кишенях, потім поліз до шухляди в столі, дістав цигарки.
— Будеш? — простягнув Данилові.
Закурив сам і деякий час мовчки дивився на кінчик цигарки.
— Ти воював, виконував наказ, а не просто вбивав там, — сказав, не піднімаючи голови, лише струсив попіл на аркуш паперу, на якому записував Данилові дані. — Чи я не правий?
Скільки разів розпитували про Афганістан, але ось так, відверто, про те, що його мучило, з Данилом говорили вперше.
— Може, й правий. Тільки від цього мені не легше, — він підійшов до стільця й обома руками взявся за спинку, наче боявся упасти.
— Ясно, — Іван Степанович глибоко затягнувся цигаркою. — Я теж стріляв, але… тут, удома, — очі капітана втупилися в руки, — і теж убивав. Я тебе добре розумію. Тоді, коли стріляєш, думаєш, що виконуєш наказ, і виконуєш. А потім виявляється, що стріляєш і по собі, тільки наших ран нікому не видно. Тепер із цим доводиться жити. Випишемо тимчасове посвідчення особи й будемо шукати злодіїв, може, пощастить, — несподівано перевів розмову на інше. Загасив цигарку, подивився на годинник. — Щось твій товариш затримується.