— Ого, які циганчата! — радісно вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.
— Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, — запитала тривожно сестру, — кого ти мені в хату привела?
Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.
- Іза, — здогадалася Маріуца. — Ізабелло, це ти? — Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. — Іди собі, — попросила схвильовано. — Або почекай, ось на, — тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.
— Я прийшла за своїми дітьми, — промовила тихо. — Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.
— Заради Бога, вийди з хати, — заблагала Маріуца.
— Вийдіть обидві, — промовила враз стомлено Захарія, — ви ось дітей налякали.
Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.
Першою заговорила Маріуца:
— Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? — дорікнула мимоволі. — А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.
Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.
— Юрко слабкий, а Дань сильний, — заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. — Виросте, він помститься за мене.
— То ти ще й хочеш помсти, — відступила від неї Маріуца. — Геть із мого двору, — і рішуче вказала рукою в бік дороги.
Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:
— Я дітей не кидала — нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… — лайнулася грубо, по-чоловічому. — Сказав — тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? — Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. — Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. — Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.
- Ізабелло, — промовила несподівано лагідно, — це ти добре зробила, що прийшла сюди.
Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.
— Не мені судити про те, що між вами, — легенько торкнулася Ізабеллиної руки, — але Данило і Юрко — мої онуки, а Григорій — їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. — Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. — Дарма, що вони не з тобою, — змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, — запобігливо посміхнулася, — тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш — знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. — Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. — Подумай, я прошу тебе, подумай. — Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. — Я знаю — тобі важко, але хлопцям тут краще — бачила ж на власні очі. І я з ними…
Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли — її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:
— У тебе ще будуть онуки — вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.
— Чому, Ізабелло? — запитала здивовано Маріуца. — Ти молода, гарна.
Ізабелла сумно посміхнулася:
— Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості — нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. — Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. — Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? — запитала несподівано поступливо.
— Розкажу, присягаюся, — радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. — Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа — серцем відчуваю.
На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:
— У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий — правда?
— Правда, — погодилася Маріуца. — Це ти добре зробила. — Взяла хрестик і затисла в руці. — Ходімо, пообідаєте — не йти ж вам від мене голодними.
У хаті з дітей був лише Юрко.
— А Данило кудись повіявся, — винувато промовила Захарія. — Таке непосидюще.
Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.
— Я не буду їсти його хліба, — сказала Маріуці. — Я краще з си… з Юрасем побуду.
Але Юрко не дав погладити себе, коли Ізабелла торкнулася його волосся. Насупився і відступив.
— Я не маленький, — буркнув незадоволено.
— Не маленький, — повторила за ним Ізабелла. Обняла хлопчика, пригорнула до себе і швидко вийшла з хати. Ішла стежкою туди, де чекали решта циган, і нічого не бачила попереду. Уже в лісі відчула, мовби хтось крадеться за нею. Спинилася злякано, прислухалася, але нічого не почула. За кілька кроків різко обернулася — зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.
— Синку! — зойкнула жінка. — Куди ти? — підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.
— Я не хочу додому. Я хочу до циган, — жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. — Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. — Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім — по колінах.
— Хто тебе навчив? — посміхнулася Ізабелла крізь сльози.
— Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. — Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.
«У нього не такі очі. Не такі, не мої». — Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.
— Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи — зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш — гнідих чи вороних? — узяла сина за руку й повела до хутора.
Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:
— Гнідих люблю. І щоб не брикалися.
— Таких і куплю. — Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. — І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, — шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. — Бачиш — таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.
— Ух ти! — Хлопчик зачаровано дивився на карти. — Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? — Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: — Саме немає нічого.
— Я тобі так віддам, — заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.