— Вона висить, — озивався з кухні Данило. — Ідіть уже борщу їсти.
Петро сідав за стіл із широкою посмішкою на обличчі й у чистій, випрасуваній сорочці.
— Ти в мене, хлопче, скарб, — говорив із теплотою в голосі. — Залишайся тут хоч і назовсім. Ми з тобою ще й грошей заробимо.
День за днем Данило поспішав у Лавру, і щоразу, коли заходив на подвір’я, його охоплювало дивне відчуття радості. Здавалося, ось-ось має трапитися щось хороше, хоча й сам не знав що. Познайомився із ченцями, які приходили й приїжджали з інших монастирів, і радів цим знайомствам, бо серед них були й такі, як він, молоді хлопці. Не вмів стримувати своїх почуттів, часто посміхався, за що не раз чув від ієродиякона Іларіона:
— Знову кутніми світиш, наче десь із дівками на колодках. Прийшов Господу служити, то служи…
— А хіба Господу не набридли пісні обличчя? — не стримувався Данило. — Хіба Йому не радісно бачити людей щасливими?
Худий низькорослий Іларіон задиристо, мов півень, випинав вузькі груди, високо задирав голову.
— Ти чого сюди прийшов? — Його маленькі руки стискалися в кулачки. — Хулити віру християнську, грішнику окаянний? Я ось скажу архімандриту, він тебе швидко витурить звідси.
— Не беріть гріха на душу — дайте можливість грішнику відмолювати свої гріхи, — відповідав хлопець уже невесело.
— Я бачу, як ти відмолюєш, — писклявий голос ієродиякона звучав поступливіше. — Твоє щастя, що маєш глотку луджену.
Ігумен Пафнутій був повною протилежністю Іларіону. Високий, широкоплечий, як і Данило, тільки волосся сиве на голові, та ще очі. Вони у Пафнутія були великі, зелені й лагідні і часто посміхалися. Данило вже на другий день помітив, як ієродиякон не любить ігумена. Коли той підвів юнака до трапези, Іларіон заступив собою стіл, на якому лежали харчі, принесені до Лаври віруючими.
— Куди ти, жабо зелена, ведеш оцю овечку? — напався він на Пафнутія.
— Та нехай підкріпиться, на всіх же он вистачить, — кивнув ієродиякону за плече ігумен, пропустивши повз вуха «жабо зелена».
- Іще чого, — тиснувся Іларіон до стола. — Буду я тут усіх босяків безпритульних годувати.
— Чого ти нападаєшся на хлопця? — підійшов до них Петро. — Безпритульний чи ні, а ми тут усі рівні.
— А твоє не мелеться — не підставляй, — відрізав йому Іларіон і до всіх повернувся спиною.
Данило ніколи більше не підходив до столу, хоча Пафнутій і намагався посадити його до трапези. Зате спів юнака з кожним днем упевненіше звучав по Лаврі: він вивчив псалми, читав акафісти та іншу духовну літературу, якої вдома у Петра було багато.
Одного разу той попередив його, що не підуть до монастиря.
— Сьогодні поїдеш зі мною у Бровари на требу.
— Співати? — перепитав Данило.
— Ні — танцювати, — пожартував Петро. — Он штани на тобі скоро розлізуться й туфлі. Треба нам, хлопче, трохи грошей заробити.
За ними приїхала легкова машина, і вони швидко доїхали до чималого цегляного будинку. Данило хвилювався, бо йому вперше доводилося відспівувати небіжчика, а він погано знав слова.
— Ото он бачиш бабу, — показав очима Петро на стару підсліпувату жінку, — ти її слухай, коли співатимеш.
Спочатку все було ніби нічого — Данило у слова не дивився, старанно повторював їх за бабою і тримав мелодію. Поки не почув, що в нього за спиною хтось хихикає. Не обертався — спереду плакали родичі покійника, але позаду знову хтось підсміювався. Коли баба затягла:
Данило вслухався у свої слова і злякано замовк — позаду вже кілька чоловік не могли стримати сміху. Знову баба затягла:
У нього вийшло:
Петро глянув у його бік і сердито прошепотів:
— А може, зеленим чи жовтим? Ти що оце морозиш?
Данило зовсім розгубився і замовк, поки хтось позаду не штовхнув його легенько у спину:
— Співай, хлопче, а то баба сама верещить, хоч із хати тікай. А тебе приємно слухати.
У машині Петро мовчав, а коли зайшли до квартири, поклав вузлик із їжею на стіл і визвірився на Данила:
— Ти що оце мені за комедію устругнув? Ти що — глухий чи нарочито людей смішив? Забувся, як із Володимирського собору поперли? Ні, це ж треба — половина людей на похороні за животи береться від сміху. Я тебе хіба за цим брав із собою? — Данило винувато мовчав, бо знав, що Петро швидко викричиться, але той розсердився не на жарт. — Я тобі, дурню, що казав? А ти… Що я, не бачив, як на дівчат вилуплявся? Клоунаду устроїв. Так із цим, хлопче, не в Лавру — з цим треба у цирк.
Йому стало боляче, як тоді, коли прогнали з Володимирського собору. Він мовчки повернувся і вийшов із квартири. Петро щось гукнув услід, та Дань не розібрав і не спинився. Знову виходило все не так. Не таким уявляв життя за монастирською стіною, не такими бачив людей у чернечому одязі. Думав, тут знайде спокій і підтримку, тут його душа вилікується, а вона, навпаки, натикалася болючим на гостре. Йшов навмання, не відчуваючи, як вітер розкидав по плечах уже довге волосся, як обличчя кривилося від судоми, що душила горло, як важко спирався на палицю, не в змозі нести тягар непорозуміння з цим світом.
— Не психуй, — підійшов Петро під час вечірньої відправи, коли Данило стояв осторонь від усіх. Мовчки стояв, немов тут зовсім чужий. І всі відразу відчули його мовчанку — псалми звучали нерівно, голоси розповзалися в різні боки. Дехто відверто нетерпляче позирав на нього. Але він того разу так і простояв мовчки. І першим пішов із Лаври, коли закінчилася відправа.
За ворітьми його наздогнав Петро:
— Якщо надумався кудись іти — я тебе не тримаю. Тільки здається мені, що тебе не дуже хтось чекає. Гордині в тобі багато, а з цим у монастирі важко. Пригинатися нижче треба.
— Я не можу, — посміхнувся невесело Данило. — У мене хребет не згинається — мені в Афганістані зацементували.
— Тоді зламаєшся, — глянув сумно Петро. — У цьому світі краще бути зовсім безхребетним, ніж із хребтом, як у тебе.
Осінь у великому місті підступає не так, як у селі: хіба листя пожовтіє на деревах і трава під ними посохне, та ще люди одягнуться тепліше. А в селі зачорніють біля хат голою землею городи, запахнуть у садах улежані в траві яблука, не стане копичок у лузі, а по дворах виростуть стоги сіна. Покотиться туман долинами, і вже пече в босі ноги холодом уранішня роса.
Данило байдуже дивився на щедроти осінніх барв. Тепер уже не відчував у душі того піднесення, коли підходив до Печерської лаври, хоча й співав. Співав і тільки, аби лише не проганяли. Його теж мовби не помічали, навіть Іларіон перестав дошкуляти. Один совісний Пафнутій часто запитував:
- Їв що сьогодні?
Або мовчки плескав по плечу, коли бачив, що Даню зовсім не хочеться говорити. Та ще ієромонах Стефан посміхався до нього самими лише очима. Старий і згорблений, він тримався від усіх окремо, майже ні з ким не розмовляв. Ходив маленькими шажками, як усі старі люди, але Данило завжди відчував у ньому якусь внутрішню силу. Стефан ніколи не запобігав перед архімандритом і почувався у Лаврі упевненіше від інших.
Невизначеність для Данила ставала нестерпною. Здавалося, він був не тільки поза монастирем, а й поза життям. Кілька разів зустрічався з Андрієм Кравченком, той дивувався йому, кликав жити до себе, а Данилові здавалося, що там його чекає ще більша порожнеча. Одного разу після вранішньої відправи наважився, підійшов до Іанофана, склав руки на грудях і опустив голову.
— Отче, — промовив схвильовано, — благословіть на підрясник.
Архімандрит подивився на нього, а потім промовив уїдливо: