— Ті — олухи безголосі, їм треба, а ти, Смарагде, заробиш своїм голосом. Поїхали зі мною, будеш моїм псаломщиком. — Погляд ковзнув по юнаковому зношеному одягу, і Антоній спохмурнів. — Бідуєш, а я думав — ти проворніший. Зайдеш до мене.
Після того як усі розійшлися, Данило зайшов до архімандрита в будиночок. Той зустрів його привітно, дістав із чималої сумки майже нові шкіряні черевики.
— Ану ж, поміряй. Підходять, от і добре. — Витяг дві нові сорочки: — Це теж тобі.
Данило зніяковів від таких подарунків і не встиг подякувати, як Антоній запитав:
— Ну, що, Новосибірськ — не Київ, але нашому брату дихається там вільніше.
— Дякую, — Данило шанобливо схилив голову. — За все дякую. Тільки б я хотів іще тут…
— Ну, дивися… — перебив його розчаровано Антоній, махнув рукою. — Іди. Ні, почекай! — гукнув, коли Дань уже відчинив двері. — Не спокушай долю, Смарагде, бо двічі вона тобі не посміхнеться.
Данило прийшов додому в підряснику, стомлений і щасливий. Кортіло, щоб його побачив Петро, але того вдома не було. Подумав, що він, напевне, у монастирі. Знав, що туди йти не варто, але бажання показатися в підряснику перемогло.
У Лаврі за той час, поки він сюди не приходив, нічого не змінилося, хоча, коли ступив на подвір’я, відчув, як десь усередині ворухнулося сумління. Не пройшов і кількох кроків, як позаду хтось ухопив його за підрясник. Обернувся — перед ним стояв Пафнутій.
— А це де на тобі взялося? — Пафнутій здивовано дивився на підрясник.
— Узялося та й прийшлося, — пожартував Данило.
А Пафнутій докірливо похитав головою:
— Гарячий ти, хлопче. У нас тільки в Лаврі надягають підрясник. А тобі хто надів?
— Не скажу.
Хотів повернутися й піти, але Пафнутій узяв його за руку.
— Тобі треба достригтися, але тут, у Лаврі. Ходімо зі мною. — Привів Данила в невеличку комірчину якогось господарського приміщення, де щось робив схнігумен Агапіт. Завів, штовхнув на саморобний стілець: — Посидь отут. І не доведи Господи, щоб тебе Іанофан побачив.
Агапіта Данило знав мало. Той гарно співав, але, як і Стефан, тримався від усіх осторонь і мало вкидався у розмови. Він нічого не запитував, тільки глянув на Данила і сказав:
— Тобі треба достригтися.
Данило здивувався, бо тільки-но почув те саме від Пафнутія.
— А хто мене постриже, хто захоче? — запитав із викликом.
Агапіт неголосно засміявся:
— Знайдуться ножиці, аби овечка була. А ти поки що мовчи, що тобі підрясник на Почайницькій одягли. — Знову засміявся, побачивши здивування на обличчі Данила. — Гріха від того не буде, а неприємності — чималі. Яке ім’я вони тобі дали?
— Смарагдом назвали. Я, мабуть, із цим іменем і умру — воно мені до душі. І люди, що дали мені це ім’я, теж до душі, — говорив так, мов докоряв за щось Агапіту.
— Молодий ти, — почухав потилицю Агапіт. — У Лаврі поки… Ну, та прийде час, і тут усе по-іншому буде.
— Отче, — Данило глянув довірливо на схнігумена, — я дуже хочу бути ченцем. Я вирішив… Я буду Смарагдом.
— Не гарячкуй, іч який. Смарагдом, Смарагдом, — пробурмотів собі під ніс незадоволено Агапіт, — шукай одяг. — Визирнув у розчинені двері й потім трохи причинив.
— А хто мене постриже? — не повірив Данило. Агапіт у відповідь лише посміхнувся. — Отче, невже ви мене пострижете?
— Шукай одяг, а зараз не дури мені голову. Виглянь у двері: як Пафнутій товчеться у дворі, то йди сміло, а якщо немає, то посидь іще.
Данило обережно визирнув — Пафнутій стояв віддалік і з кимсь розмовляв. Побачив, що хлопець визирає у двері, й непомітно кивнув головою на вихід.
У неділю Данило знову пішов на Почайницьку. У церкві низько всім поклонився і став на своє місце біля дверей. Після відправи довго блукав містом, а потім пішов додому. Петро, що ночував невідомо де, цього разу був удома.
- Їсти хочеш? — запитав, щойно Данило зайшов у двері. — Давай пообідаємо та поговоримо трохи, а то живемо на одних метрах і по тижню не бачимося.
— Так ви ж он скільки не ночуєте вдома, — дорікнув Данило. — Хоч би сказали, куди ходите, щоб я нічого не думав.
— Сказати — скажу, а ти сідай до столу. Хоч борщ твій і смачний, але я дещо і в магазині прихопив. Ти що будеш — вино чи горілку?
- І пиво також, — пожартував Данило, потім відповів серйозніше: — Нічого не буду — у мене «сухий» закон.
— Воно ж то добре, — Петро відкоркував пляшку горілки, — але ж мені самому… — Підсунув чарку Данилові: — Давай хоч на мізинець наллю?…
Той нехотя підставив чарку.
— Я чув, — завів першим розмову Петро, коли вони випили, — ти хочеш постригтися. — Данило на ці слова нічого не відповів, але псаломщик і не чекав відповіді. — Що у старовірів підрясник надів — у тому немає гріха. Але, коли вже у Лаврі дострижуть, старовірська братія тебе не прийме. Та й сам ти туди не підеш. Давай іще по одній? — взявся за пляшку, але Данило заперечливо хитнув головою й відсунув чарку. — Як хочеш, а я, грішний, вип’ю. У мене, брате Даниле, чи як там тебе звуть старовіри — Смарагдом наче? Іч, красиво вміють. У Лаврі так не назвуть. Так, я про що — я про те, що сьогодні у мене подія. Думаєш, чого це я п’ю? — посміхнувся, сам собі налив і випив. Поставив чарку на стіл, відламав шматочок хліба. — У мене сьогодні третій онук народився.
— Що? — не повірив Данило. — Онук? А де він у вас узявся?
Петро хмикнув і задиристо блиснув очима:
- Із тих воріт, що і весь білий світ.
— Ні, я серйозно, — не повірив хлопець, — ви ж ніколи нічого такого не розповідали.
— Як хочеш — розповім. Тільки той — за внука, га? — прохально глянув на Данила: — Я ж не алкоголік, щоб сам… Давай за внука.
Коли випили, якусь хвилину мовчки їли, потім Петро відсунув тарілку, поставив лікоть на стіл і підпер голову рукою. Задумливо подивився у вікно, потім — на Данила:
— Тебе за тиждень-два пострижуть, а ти… Ти хоч знаєш, що таке жінка?
Дань густо почервонів й опустив очі в порожню тарілку.
— Отож, — посміхнувся задоволено Петро. — А в мене їх аж дві і дітей четверо. Не віриш? А ти думаєш, де це я ночую? То в однієї, то в другої.
- І вони вас не женуть? — Данило недовірливо засміявся.
— Молодші були — єрепенилися. А тепер — кому вони потрібні. І діти… Раніше соромилися, що батько псаломщик. А зараз тільки й дивляться, аби копійку приніс.
— Як же ви… Це ж гріх. — Данило сумнівався у Петровій розповіді.
— Це тобі гріх буде. Я ще півчарочки, — уже випив сам, не запрошуючи Даня. — Гірка, як наша доля. Годі. Я, брате, у ченці не стрижений, а що до жінок ходжу, то це таке — не согрішиш, не покаєшся. А тобі не можна. Припече душу і… і плоть, бо ще молодий, — затанцюєш тоді сибірську полєчку. Я тобі ніхто — можеш не слухати, але даремно ти отак, у двадцять років сутану на себе натягуєш. Згадаєш мене… Я не відмовляю, ні, — втупив у Данила посоловілі очі, — я тільки кажу, як воно є. — Підняв палець угору і промовив повчально: — Шлях монашествующих — це щоденний хрест, розпинання самого себе. Це, Даниле-Смарагде, — мученичество, — опустив руку. — Ну, перем’яло тебе в тому Афганістані — вичухаєш, не один ти такий. Поглянь на себе — жінки тебе очима пожирають, думаєш, я не бачив. Це ти сліпий чи дурний по молодості літ. Голос, як у Козловського, а він собі ради не дасть у цьому світі.
Данило слухав Петра і мовчав, бо не хотів заперечувати й не хотів доводити, що з того світу не вертаються зі щербатою душею. Тільки коли псаломщик замовк і очікувально втупився в його обличчя, промовив неголосно:
— Не всі дороги ми обираємо. Інколи дороги обирають нас.
— Розумний, — буркнув незадоволено Петро. — Тобі ж хотілося краще.
Кілька тижнів ходив то на Почайницьку, то в Лавру. Треба було визначитися, а він не міг. Його тягло до старовірів і з однаковою силою притягували Печерські пагорби. І коли до нього підійшов Агапіт і спитав, чи знайшов одяг, Данило розгубився.
— Ще ні. Не знайшов, — винувато глянув на схнігумена.
— Може, й не шукав? — у голосі ченця було розчарування.