— Не шукав, — признався юнак.
— А я думав — на Іоана Богослова тебе дострижемо, — зронив Агапіт. — Ну, дивися…
— Це ж завтра. Де я так швидко знайду той одяг? — загарячкував Данило.
— Та… Я щось дам, щось — Стефан. У Пафнутія спитай, а більше ні до кого не підходь, — попередив схнігумен і несподівано по-змовницьки підморгнув.
Пафнутій дав свою рясу й сорочку, мантію приніс Агапіт, а кімнатні тапочки й парамон подарував Стефан. Усе було тіснувате, не по зросту. Коли Данило одягнувся, мимоволі подумав: «Одягли, мов Кіндрата в пір’я». Посміхнувся, глянув на Агапіта — той також ледь стримував посмішку.
Увечері, коли в Лаврі вже нікого не було, Агапіт сам постриг Данила в ченці. І, вже як читав молитву, хлопець почув:
— Брат наш Варфоломій.
Тієї ночі йому не спалося. Петро знову вдома не ночував, і Данилові ні з ким було поділитися радістю. Лежав і думав про завтрашній день. Не хотів більше критися перед Іанофаном, хотів почуватися нарівні з іншими ченцями. Чернечий одяг тепер віддалив його не тільки від світу, а й від усього, що було вчора. Відверто радів із того, що може поїхати в інші монастирі, більше побачити й зрозуміти і світ не наздожене його своєю суєтністю, викривленим відображенням того, яким би мав бути. Образ Мирослави теж ніби стерся і вже проступав нечітко, тільки слабенько відлунював пережитим спалахом першого кохання. Данило вже не сумував, коли згадував дівчину, і намагався не зазирати в ту частинку свого серця, де ще жили її очі.
Наступного дня, задовго до початку відправи, стояв на подвір’ї монастиря, чекаючи, поки прийде архімандрит. Щойно побачив, підійшов, опустився перед ним на коліна, схилив покірно голову й попросив:
— Владико святий, благословіть.
У відповідь була мовчанка.
— Владико святий, благословіть, — попросив удруге.
— Я не владика і не архієрей, — почув ледве стримуваний гнів. — А ти — самозванець. Геть звідси!
— Я хочу бути тут, а коли… а коли ви женете, — підняв голову й несміливо глянув Іанофану в обличчя — воно було таким лютим, що в Данила аж мурахи побігли по шкірі. — А коли ви женете мене, — промовив, затинаючись, — то напишіть, будь ласка, документ, що я прийняв постриг і…
— А хто тебе постриг? — перебив архімандрит, пронизуючи наскрізь очима.
Данило не відповів, лише знову опустив голову.
— Агапіт? — допитувався Іанофан. — А хто ж іще, — відповів сам собі. — Цей дурник і коня постриже.
— Він — старець, — спробував Данило заступитися за схнігумена.
— Всі старці. Але я тут головний. І твоєї ноги у Лаврі більше не буде. Це тобі не базар і не циганський табір. І не попадайся мені більше на очі, — обминув ченця, що стояв на колінах, і швидко пішов.
Але на другий день архімандрит побачив Данила знову, тільки той уже не став перед ним на коліна і не опустив голови. Привітався й попросив:
— Дайте мені документ, що я чернець, і я піду.
— Документ? — перепитав Іанофан із насмішкою в голосі. — Документ випишуть у міліції, куди я зараз подзвоню і скажу, що ти нас обікрав.
— Що? — не зрозумів Данило.
— Геть звідси! — крикнув на все подвір’я архімандрит, вказуючи рукою на вихід. А потім уже тихіше: — Багато вас тут, сволоти всякої, вештається, із невмитими пиками до Бога лізе. Пішов звідси — я сказав.
Данило пильно подивився йому в очі й несподівано посміхнувся:
— Дякую за таке «благословення». Я і справді піду. Та колись ми обидва станемо перед Господом.
— Що ти там іще…
Юнак не дослухав, повернувся й пішов. Біля виходу його наздогнав Пафнутій, поклав руку на плече:
— Не гарячкуй, брате, потерпи. Куди ти підеш?
— Куди очі дивляться, — і, спираючись на палицю, вийшов за територію Лаври.
Частина 2
Цей докучливий дощ діймав отця Варфоломія до самих кісток, що тепер занудливо боліли, і він знову мусив ходити з костуром.
— Ви, батюшко, геть намокли. Не дай Боже зляжете, — маленького зросту, швидка в рухах жінка зайшла до хати слідом за Варфоломієм. — Осьде юшка гаряча, поїжте. — Поставила глиняне горнятко на стіл, зняла кришку, і в кімнаті смачно запахло вареною стравою. Побачила, як батюшка вдячно посміхнувся, і теж посміхнулася.
— Дякую, Ганно. Я поїм. Тільки переодягнуся, бо й справді трохи намок, — сказав і вийшов у другу кімнату.
— Трохи намок, — буркнула жінка стиха. — Мокрий як хлющ. У людей совісті немає, — промовила голосніше, щоб чути було й батюшці. — Ветеринар без діла спивається, а вони батюшку доконують.
— У Григорчуків корову здуло, — ніби виправдовувався Варфоломій із іншої кімнати, — ледве врятували. Довелося бік пробивати.
Але Ганну це не схвилювало, і вона знову незадоволено промовила:
— А ветеринар у селі нащо? Так йому ж платити треба, а батюшка «за спасибі» прийде.
— Ви не праві, Ганно. — Варфоломій переодягнувся і вийшов із кімнати, витираючи рушником намокле волосся. — Люди не платять, бо в них грошей немає, а мені платити й не потрібно. Я радий з того, що у Григорчукової малечі є молоко.
— У тих дітей, батюшко, є не тільки молоко. Дай Боже, щоб у всіх на столі було, як у них. — Ганні хотілося дочекатися, коли батюшка сяде їсти. — Григорчук по заробітках мотається, долари додому привозить. Та що там казати, — безнадійно махнула рукою, — у кого бідність — останнє віддасть і посовіститься у таку погоду чоловіка займати.
— Але ж комусь треба було йти — хоч дощ, хоч не дощ. — Батюшка вдячно кивнув жінці, помолився пошепки, перехрестився і сів до столу.
Ганна постояла ще трохи й хотіла йти, але на порозі спинилася:
— Вам пенсія була, то я забрала. Зараз принесу.
— Не спішіть, — зупинив її Варфоломій. — Я вже домовився з Миколою Остапенком — він у церкві перев’яже вікна. Цих грошей замало, та Микола казав, що почекає.
— Добре, — погодилася жінка. — Тільки ж ви говорили, що з пенсії хрестильницю перефарбуєте. Ну, та нічого, хрестильниця і так постоїть.
Юшка була смачною, і батюшка добавив іще. У тарілку впало мале рибеня, і він посміхнувся — знову Сашко просидів із вудочкою під дощем. Риба, мабуть, не ловилася, але ж баба точно наказала йому з порожніми руками додому не вертатися.
Варфоломій посміхався, як посміхався завжди, коли думав про цього хлопчика. Кинутий матір’ю, він жив коло баби й горнувся до батюшки, як горнуться сироти до тих, хто не шкодує для них свого серця. Чернець Варфоломій не шкодував, бо Сашко ріс на його очах. І не раз серед ночі Ганна стукала до нього у вікно:
— Батюшко, малий горить, видно, застудився.
Він швидко одягався і йшов через дорогу до хати, де жила ця вже немолода жінка. Просиджував коло хлопчика ніч, а було, й до ранку носив на руках.
Сашкові на Спаса виповниться дванадцять. Часто Варфоломій подовгу простоював на колінах, випрошуючи у Бога долі для цієї дитини. Бо хлопчик вріс у його душу, і вона завжди щеміла тривогою, коли думав про малого. Тому й молився. І боявся, що одного разу Ганнина дочка захоче забрати сина у місто. Його б воля — він би ніколи не відпускав хлопчика від себе.
Поїв, подякував Богу і прибрав посуд. Це був чоловік років тридцяти п’яти, а то й більше. Довге кучеряве волосся охайно зв’язане на потилиці, колись чорне, тепер посріблене сивиною. Борода теж кучерявилася, і теж у багатьох місцях сріблясто. Високий, він змужнів, іще поширшав у плечах, і мало хто тепер міг упізнати в ньому того Даня, що колись, ніби вдруге поранений, вийшов із Печерської Лаври. Тільки очі такі ж прозоро-блакитні, та ще, як і раніше, особливо перед негодою, ходив, спираючись на палицю. Весь у чорному, віддалік він здавався якоюсь міфічною фігурою, яка невідомо чому з’явилася у двадцять першому столітті в цьому невеликому селі.
Сашко несміливо шкрябнув у двері. Несміливо, бо завжди боявся прийти невчасно й потурбувати.
— Заходь, чого ти? — запрошував отець Варфоломій, не стримуючи радісної посмішки назустріч.
— А можна? — просовував у двері біляву голівку хлопчик.
— Який ти у мене боязкий, — легенько докоряв батюшка, бо Сашко і справді був полохливий: гляне баба на нього не так — він уже злякано закліпає віями, а ще як прикрикне — туманіють сльозами сині оченята, і годі спинити. Баба й сама тоді нічому не рада.