Машина різко зрушила з місця, залишаючи за собою довгий хвіст куряви. І за селом той хвіст не зменшився, бо їхали навпростець по ґрунтовій дорозі, що була ніби прорізана між кукурудзяним полем.
— Чув недавно по радіо, як виступав один гуморист, — першим заговорив отець Василь і процитував:
— Га, Варфоломію, це про тебе також! — вигукнув насмішкувато. — Хіба тобі не хотілося б мати отаку власну машину? — легенько ляснув долонею по керму й засміявся. — Це сьогодні не розкіш, а виробнича необхідність. Чого мовчиш, може, не так?
— Моя справа — служити Господу, а не мамоні, — неголосно відповів Варфоломій.
— Ой-йо-йой, які ми правильні, — скривилося обличчя у Василя. — А я, по-твоєму, служу мамоні, що купив собі тачку? — Він пригальмував і об’їхав велику, на всю дорогу, калюжу. Об’їжджаючи, виложив у багнюку цілу дорогу кукурудзиння. — Я, по-твоєму, служу не Господу?
— Хто я такий, щоб визначати, кому ви служите? — Варфоломій не сприйняв Василеве «ти» і не сприйняв тону нав’язаної розмови. — Кожен із нас своїм шляхом іде до Бога.
— Точно! — радісно вигукнув Василь, але в тому вигуку була неприхована зневага. — Тільки ти ідеш пішки, а я на автомобілі.
Варфоломій теж посміхнувся і промовив нарочито співчутливо:
— Справді, пішому довше йти, а на «вольво» швидше потрапляють до Бога.
Василеве обличчя побуряковіло, він голосно засопів, але нічого не сказав, лише з силою натиснув на газ, і легковик помчав до села на ще більшій швидкості.
Здалеку між деревами бовваніла церква вицвілим на сонці й вимитим дощами куполом. А при в’їзді в село за високим муром піднімався двоповерховий будинок, чимось схожий на старовинну князівську фортецю. Туди й під’їхало сріблясте авто.
— Ти в мене, здається, не був у новій хаті. — Голос Василя став миролюбним, обличчя заусміхалося, але вже щиро і з неприхованою гордістю.
— Я і в старій не був, — засміявся Варфоломій, і теж щиро.
Замість звичайної клямки у високій металевій хвіртці були вмонтовані якісь кнопки. Василь натиснув на кілька, і хвіртка відчинилася.
Назустріч їм кинулася чорна німецька вівчарка. Варфоломій позадкував, та Василь перейняв пса, ухопивши за шкіряний нашийник.
— Дануся, Дана, — погладив по загривку, — заспокойся, це свої.
— А як же парафіяни? — здивовано озираючись на цю неприступну цитадель, запитав Варфоломій, коли вже ступили на ґанок.
— Кнопка на це діло є, — отець Василь був задоволений враженням, яке справив на ченця його дім, — електричний дзвінок із вулиці. А що ти хочеш, щоб вони мені тут у хаті товклися? Це ти один у нас такий старомодний, а швидше — відсталий. Не ображайся, але сьогодні на календарі двадцять перше століття, а не дев’ятнадцяте.
— Так, — погодився Варфоломій, — не дев’ятнадцяте.
— Отож, — зрадів господар великого будинку, — проходь до хати. Дружини немає — ще в Криму відпочиває з синами, тому вибач за розгардіяш, — і підштовхнув Варфоломія у двері. Посміхнувся, коли побачив, як той розглядає килими на стінах та підлозі, меблі, навіть очі підняв на велику кришталеву люстру.
— Ти не туди дивишся, — зауважив отець Василь, — привітайся з моїм гостем.
Варфоломій тільки тепер побачив у м’якому кріслі батюшку, що дивився на нього з неприхованою цікавістю, тримаючи в руках наповнений келих.
— Ще б — у нього очі розбігаються у твоїх апартаментах, — засміявся отець Володимир, поставив келих на журнальний столик і підвівся.
— Ну, що, святі отці, по коньячку та по каві за нашу зустріч? — Василь обняв обох за плечі й провів до іншої кімнати, ще просторішої й багатшої.
— Мені лише каву, — попросив Варфоломій.
— Ні, ну ти їй-богу! — обурився Володимир. — Чи прикидаєшся, чи й справді такий дурний.
- І справді дурний, — посміхнувся Варфоломій. — І дуже відсталий.
— То ми запросто мізки тобі вправимо, — несподівано святий отець став до нього впритул. — Але сядь поки. Василю, принеси йому каву, раз коньяку не п’є. Та не дуже міцну, бо ще сп’яніє.
Це був високий чоловік років сорока п’яти. І не тільки високий, а й тілом об’ємний. Теж у мирському одязі, як і отець Василь, тільки біднішому. Червоний, із синіми прожилками ніс свідчив про пристрасть до міцних напоїв. Він і зараз, не чекаючи господаря, налив собі коньяку, що стояв на журнальному столику, залпом випив, покашляв у кулак і вже добре посоловілими очима подивився на Варфоломія.
— Значить, не п’єш і баб не любиш, а чим же ти, голубчику, живеш?
Варфоломій спочатку сів у крісло, уважно подивився на Володимира, а потім відповів:
— Звичайним своїм послушанієм. Ви, отче, мабуть, знаєте, що суть чернечого життя в тому, щоб розумом і серцем бути з Богом, постійно молитися.
— Це ти й справді так живеш? — недобре реготнув Володимир. — А ти дивишся на себе у дзеркало? Нізащо не повірю — в тобі ж кров грає, наче у молодого бугая. І не просто кров, а циганська — гаряча.
Від цих слів у Варфоломія щось недобре залоскотало в грудях і руки мимоволі стислися у кулаки. Але він швидко опанував себе, нічого не відповів і байдуже почав розглядати начиння кімнати.
— Любуєшся? — запитав Василь, що вніс до кімнати каву, шоколад і бутерброди. — І ти можеш так жити, якщо захочеш, а не хочеш, то іншим не заважай. — Поставив тацю на столик і йому першому простягнув чашечку з кавою.
— А я заважаю? — Варфоломій запитливо глянув на господаря дому.
— А що — ні? Ти бачив коли, щоб твої парафіяни до мене в церкву йшли? Бачив? Отож, — промовив, ніби вчитель до неслухняного учня. — А навіщо ж моїх людей переманюєш? Навіщо дітей хрестиш із моєї парафії? Скоро вже й покійників почнеш відспівувати, а що нам, питається, тоді робити? За що жити?
— Мені треба віруючих виганяти із церкви? — здивувався Варфоломій. — І хіба я знаю, хто звідки прийшов молитися? А що дітей хрещу — так люди ж просять. Щоб ти сам робив на моєму місці? — Варфоломій тримав чашечку, але кави не пив. Переводив погляд з одного обличчя на друге і вкотре пожалкував, що сюди приїхав.
— Ти їх виправляй, і все, — ніби аж лагідно промовив Василь. — Кажи, нехай ідуть до свого батюшки. Чого вони до тебе лізуть? — налив собі коньяку і Володимиру. — Може, вип’єш-таки? — перепитав Варфоломія, але той заперечливо хитнув головою. — Як хочеш. — Священики разом підняли келихи, хитнули головами «будьмо», випили й почали закушувати. — Нехай ти й справді чернець, — заговорив Василь, пережовуючи бутерброд, — а я — жива людина. Сам бачиш — у мене дім, сім’я. Мені за дітей треба думати — цього хатеняти на всіх не вистачить. — «Хатеня» вимовив із нарочитим приниженням і глянув на Варфоломія. — Дітей іще ж і вивчити треба, у якийсь вуз упхати, і не який попало, а хочеться у столичний, щоб не гірше від інших були. А ти знаєш, скільки це коштує тепер?
— Нічого він не знає, — замість Варфоломія відповів Володимир. — Ти що, не бачиш, що в нього зад голий? Підрясника не знімає, бо й штанів путніх немає. А гроші ж, гад, лопатою гребе. У швейцарський банк кладе чи що?
— Не кип’ятись, — спинив його Василь. — Можна й по-хорошому домовитися. Ми всі слуги Господні, — промовив патетично, — але в кожного є потреби й свої інтереси. У нього свої, у мене — теж, і в тебе, тільки менше заглядай у чарку.
Отець Володимир на ці слова хмикнув, узяв келих, підніс до обличчя й зазирнув, заскаливши одне око:
— А що тут заглядати, як воно порожнє.
— Я серйозно. Краще жінок люби, ніж горілку, — повчально промовив отець Василь.
— Нащо ті жінки поздавалися, — засміявся Володимир. — У мене своя не гірша від інших. Це ти не мені кажи, — тицьнув пальцем у Варфоломія, — а оцьому скупердяю — їхав у гості й пляшки не прихопив.
— Помовч, — уже сердито обірвав його Василь і взяв із таці чашечку з кавою. — Заважаєш.