— Тоді навіщо ти мене сюди звав? — образився Володимир і підвівся. — Розібратися чи тільки ляси поточити? Краще скажи йому, — став перед Варфоломієм, засунувши руки в кишені, — якщо і на Спаса наші баби до нього посунуться, як ото на Великдень, то це даром не минеться. Праведник знайшовся… А що батько був парторгом, а мати за возом волочилась — то забулося.
Варфоломій зблід і стис обома руками чашечку. Якусь мить сидів, а потім поволі підвівся. Василеві здалося, що зараз та чашка розлетиться на череп’я об голову Володимира — він би сам так і зробив, але ні — Варфоломій підійшов до журнального столика, поставив каву, якої не торкнувся, повернувся було йти й зупинився. Його майже білі губи ворухнулися:
— Дякую вам, браття, хоча ви мене й засмутили. Не тільки словами, які почув, а й тим, — проковтнув клубок у горлі, — що ви забули Святе Письмо. Вам, отче Василю, — глянув в обличчя й наткнувся на погляд, який, коли б мав фізичну силу, проштрикнув його наскрізь, — вам би варто згадати, що «корінь усього зла — любов до грошей, на це позарившись, деякі відійшли від віри». А люди відходять від вас, бо не сліпі, хоча ви й сховалися від них за таким високим муром. А ви, отче Володимире, — перевів погляд на ще більш розлючене обличчя, — порахували мої гроші, а самі забули, що «багатство є благословення тільки для тих, хто перетворює його у благословення для інших». Бо ж сказано: «Не збирайте собі скарбів на землі, але збирайте собі скарби на Небі». Мені вас обох шкода, — повернувся й пішов.
— Придурок, — кинув йому в спину Володимир. — Нацькувати б на тебе вівчарку, та себе жалко.
Варфоломій мовби й не чув того. Наскільки міг, швидко пройшов через коридор, та перед вхідними дверима спинився. Обернувся — за спиною у нього стояв Василь і посміхався.
— Притримай собаку, — більше наказав, ніж попросив, Варфоломій.
— А ти спробуй — пройди, — схрестив руки на грудях Василь і засміявся вголос.
Той сміх, наче нагайка, хльоснув Варфоломія, і він різко штовхнув двері — прямо перед ґанком стояла Дана. Не спиняючись, Варфоломій пішов на неї. Вівчарка з несподіванки відступила, потім винувато заскавчала й кинулася до господаря.
Василь, що не чекав такої слабкодухості від тварини, зі злістю вдарив її ногою.
— Он як! — крикнув услід Варфоломію. — Не Богу ти молишся, а з сатаною знаєшся. Ще й людям голови морочиш. Лайно циганське.
Варфоломій вийшов за село і відчув, що далі йти не може. Присів обабіч дороги на якесь повалене дерево. Щоб заспокоїтися, кілька разів починав уголос молитися, але не помічав, як замовкав, бо думки були далекі від того, що вимовляли уста. Нарешті трохи заспокоївся, пошукав очима гілку, обчистив і, важко спираючись на неї, пішов назад тією ж дорогою, якою годину тому його везло розкішне «Вольво».
…У двері неголосно постукали, батюшка гукнув: «Заходьте!» — і поспішив назустріч.
— Радий вас бачити, Михайле Михайловичу, — міцно потиснув руку директору школи. — Сідайте, де вам краще.
— Я ненадовго.
Невисокого зросту, худорлявий, директор школи був на диво жвавою людиною. Хоча йому вже минуло п’ятдесят, густа, як і в юності, чуприна не біліла жодною сивою волосиною, а очі посміхалися до кожного добротою і щирістю.
— Я вам розписки приніс, — дістав із нагрудної кишені три згорнуті папірці й поклав перед батюшкою.
— Які розписки? — не зрозумів той.
— Як які? Сто п’ятдесят церковних гривень, що ви передали школі, ми віднесли дітям у малозабезпечені сім’ї. Ось розписки. А ще сто, — він зам’явся, — не віддали. Будемо самі двом дітям купувати одяг, бо там такі батьки, що проп’ють усе.
— Не треба розписок. — Варфоломій посунув папірці до Михайла Михайловича. — Ваша совість для мене найцінніша розписка.
— Ну, добре, — зніяковів той, — дякую. Я ще хотів… Чув, що ви домовлялися за вікна, щоб перев’язати. У мене відпустка — я сам перев’яжу. — Батюшка здивовано мовчав, і він зніяковів іще більше: — Я так, без грошей, я розумію…
Отець Варфоломій знав, що в селі не було кращого столяра, ніж Михайло Михайлович. Удома у нього стояли куплені й самим зроблені рідкісні верстати. Але знав батюшка й те, що в цього чоловіка не було відбою від замовників, і не тільки зі свого села. А внутрішнє оздоблення церкви — фантазія, народжена в голові Михайла Михайловича і втілена ним самим у життя.
Варфоломій підхопився зі стільця, знову потиснув директорові руку і з вдячністю глянув йому в обличчя.
Радісний настрій довго не полишав батюшку, він нетерпляче кілька разів позирав у вікно, а потім не витримав і сам пішов до Ганни.
— Ви коли на базар поїдете? — запитав трохи віддалік, бо жінка стояла біля ґанку і сипала курям зерно.
— Чого мені туди їхати? — здивувалася та.
— А хіба Сашкові не треба новий одяг до школи?
— Та, — махнула рукою Ганна, — ще в старому походить. Штани відпущу трохи, а сорочок у нього повно.
— Ні, — заперечив батюшка, — візьміть із моєї пенсії половину і в цю неділю їдьте із Сашком на базар.
— А вікна, а хрестильниця? Ану, киш! — прикрикнула на курей, що намагалися зайти на ґанок. — Ідіть на вулицю, а то тільки й знай — прибирай за вами. Отче, — підняла голову, щоб глянути йому в обличчя, — не переймайтеся — хлопець одягнутий не гірше від інших.
— Я так хочу, — наполягав на своєму Варфоломій. — А коли ви мене не послухаєте — сам куплю. Вікна Михайло Михайлович перев’яже, ось тільки заходив, обіцяв. І без грошей.
Ганна постояла, потім хитнула головою:
— Добре, куплю, раз Михайло Михайлович… Воістину праведник. Одне за копійку вдавиться, а цей… — і витерла долонею вологі очі.
На другий день із самого ранку директор школи уже ходив коло церкви, вимірював дерев’яним метром вікна й розміри записував у тоненький зошит. Батюшка теж ходив поруч, допомагав підносити стола, бо вікна були зависоко навіть для його зросту.
— Тоді, як відкривали церкву, тільки рами й не поміняли. Думалося, ще трохи постоять. Аж бач… — говорив, ніби вибачався.
— Ну, чого — вони й постояли. — Михайло Михайлович уважно придивлявся на поділки в метрі. — Скільки це вже ви у нас — дванадцять чи, може, й більше?
— Ні, не більше, — батюшка обвів поглядом стіни, підняв очі, задивився. — Першу службу відслужили на Покрову, того й вікна так залишилися. Боявся, щоб у зиму не втягнути, — промовив, не відриваючи погляду від куполів.
— Нічого, — розважливо кивнув головою Михайло Михайлович, — наша церква і так мов писанка. А вікна зробимо.
— Дякувати Господу, вам, Михайле Михайловичу, й іншим мирянам. Царство Небесне Івану Свириденку, — отець Варфоломій неквапно перехрестився. — Гарну чоловік про себе пам’ять залишив.
Іван працював тоді ще в колгоспі трактористом. Як не натомиться, а увечері йде до церкви, і високо під куполом чути: «Ану ж, батюшко, подивіться здалеку», — голос відлунював у кутках порожньої церкви, мовби то промовляв хтось із Небес, аж мороз котився по шкірі у Варфоломія. Освітлений багатьма лампочками, ніби осяяний, Іван подовгу стояв на лісах і малював, поки не стомлювалися очі. Тоді нехотя сходив униз.
— Не домалював небо. А як вам небо, батюшко? — задирав голову й дивився на свою роботу.
— Гарно, Іване, — відповідав стомлений батюшка, що за рецептом художника ґрунтував стіни під майбутні ікони.
— Наче гарно, — згоджувався той. — Лише треба синішої фарби вдома пошукати, бо наче блякле, чи то мені здається…
І нічого, що Ісус Христос був трохи схожий на селянина в довгій полотняній сорочці, на комірці якої Іван легенькими мазками «вишив» червоні й чорні хрестики. І нічого, що Божа Мати, яка стояла перед розіп’ятим Сином, була так схожа на Іванову сусідку Олену в ту хвилину, коли привезли до хати з Афганістана цинкову труну з її сином. В інших ликах святих також угадувалися знайомі риси багатьох селян, тільки обличчя Іуди ні на кого не схоже. Однак старіші жінки намагалися вгадати в ньому хто поліцая Азара, який на початку війни виказав німцям поранених червоноармійців, а хто — афіногена Батуренка. Той афіноген упіймав на полі молоду вчительку з колосками, повісив їй на шию торбинку, а зверху приколов саморобний плакат «Я крала колоски». Так і водив аж до вечора по селу. А вранці наступного дня вчительку, вже холодну, витягли із зашморга. Тоді все село плакало й нишком проклинало Батуренка.