— Останнім виступите ви, батюшко, — повернув його до реальності Михайло Михайлович. — Тільки недовго, а то діти вже стомилися.
— Добре, — кивнув головою отець Варфоломій і, коли йому надали слово, підійшов до мікрофона, посміхнувся, як завжди посміхався дітям, підняв руку для благословення й лише промовив: — З Богом.
Усі спочатку не зрозуміли, а потім загаласували, заплескали в долоні, й, не чекаючи слів про закриття лінійки, діти побігли дарувати вчителям квіти. Варфоломій побачив, як Сашко, ніяковіючи, простягнув Мирославі великий букет айстр. Дві схожі між собою дівчинки, старша і менша, підбігли до батюшки й подарували яскраві гладіолуси. Він подякував і кожну дівчинку поцілував у голову. Підходили ще хлопчики й дівчатка, дарували йому квіти — це були сироти й напівсироти, для яких він віддавав частину церковних і власних грошей.
Першим пішов зі шкільного подвір’я — з величезним оберемком квітів. Зайшов до церкви, поклав квіти на столику, потім узяв відро, вніс води з колодязя, пошукав порожні банки, поставив туди квіти й порозставляв перед іконами по всій церкві. А потім опустився на коліна перед вівтарем і довго молився за всіх сущих на землі, за дорослих молився і за дітей — за все те, від чого відмовився сам.
У неділю із самого ранку Сашко забігав до батюшки, щоб іти з ним до церкви.
— Ще б поспав трохи, — кожного разу говорив йому Варфоломій.
— Я вже давно виспався і хочу йти з вами, — просився хлопчик. І потім, коли йшли дорогою, з гордістю позирав на батюшку і сам собі посміхався.
Варфоломій бачив, із яким трепетом заходив Сашко до вівтаря, яким натхненням світилося обличчя, коли ставав на коліна й починав молитися. І віддалік було видно, як душа цієї дитини у молитві єдналася з Господом.
— Чому не було цього у мене? Чому, щоб навернутися до віри, спочатку треба було пройти через кров і страждання? І чи вийшов би на Господню стезю, коли б не було отого… — Він і тепер відчував страх перед нелюдським криком афганця. — Усі стріляли, не один я, — переконував себе в такі хвилини. — І не знати, чия куля влучила.
А серце сперечалося з логікою мозку й боляче вистукувало правду. Тоді Варфоломій ставав на коліна, просив прощення у Всевишнього і молився за афганця без імені.
Через місяць після того, як Сашко став допомагати у церкві, зайшов до Ганни і дав їй тридцять гривень.
— Це Сашків заробіток. Малувато, але для початку нічого.
— Не візьму, — навідріз відмовилася Ганна. — Нічого він не заробив — це ви свої принесли.
— Ганно, — хотів умовити батюшка, та жінка його перебила:
— Не вмовляйте — не умовите. Коли б я вас не знала, може б, і взяла, а так — ні.
Отець Варфоломій розгублений стояв посеред хати, тримаючи в руці гроші.
— Сідайте, — поставила Ганна біля нього стільця.
— Та ні, дякую. Я піду, — із сумом глянув на жінку і так само сумно промовив: — Видно, я великий грішник і недостойний, щоб заробити собі Царство Небесне, бо вже люди відвертаються від мене.
— Що ви оце кажете, отче, — мимоволі дорікнула жінка, — ви ж самі без копійки.
— Нащо мені гроші, Ганно? Я живу промислом Божим. Візьміть, прошу вас, — і знову простягнув їй гроші.
Жінка взяла, вдячно глянула на батюшку:
— Нехай Господь воздасть вам за доброту вашу.
У суботу, як завжди, прийшов до церкви задовго до початку вечірньої служби. Любив побути на самотині серед церковної тиші. Спочатку ставав на коліна перед вівтарем і мовчки молився. І тепер став, але недовго молився, бо почув, як у нього за спиною хтось відчинив двері. Подумав, що то прийшов Сашко, і продовжував молитися, коли нараз ніби хто штовхнув у спину. Поволі обернувся — неподалік від дверей стояла Мирослава. Він не бачив її від шкільного свята, і вже потихеньку почало відступати душевне сум’яття. І от… Молитвенно складені руки опали, мов неживі, батюшка низько опустив голову.
Не повертаючи голови й не піднімаючись із колін, суворо запитав:
— Чого ти прийшла у церкву?
Мирослава від такої суворості розгубилася і спочатку не знайшлася, що відповісти, потім опанувала себе, посміхнулася:
— А мені до церкви ходити не заборонено — мене ніхто не відлучав. І я стільки наслухалася про цей храм… І справді… — пройшла усередину. — Ого! — вигукнула захоплено. — Яке диво! Таке враження, що тут Мікеланджело попрацював.
Батюшка нарешті підвівся з колін.
— Ви щось хотіли, Мирославо Дмитрівно, чи прийшли помолитися? — запитав уже спокійно, але очі опустив додолу, як робив завжди, коли перед ним стояла молода жінка чи дівчина.
— Я не вмію молитися, Даню. Я не ходила до церкви навіть тоді, як на них була мода. І лаялася останніми словами, коли на Різдво чи Великдень усі телеканали демонстрували показушно смиренні пики тих, хто знищує наш народ і Україну, — вимовила з болем у голосі й замовкла.
— Ви ж у Божому храмі, прошу вас, не треба зла і ненависті, — повчально промовив батюшка. — Сюди приходять молитися, зміцнювати свою духовність і віру в Господа нашого Ісуса Христа.
Мирослава здивовано глянула на Варфоломія:
— Це ти й справді такий? Але ж я знала тебе як нормальну людину…
— Що? — йому здалося, мовби вдарили по обличчю. — Ви прийшли глумитися наді мною отут, у Божому храмі?
Мирослава зніяковіла, бо не хотіла образити, просто говорила по-дружньому, ніби з тим Данилом, якого знала ще тоді… Гаряча хвиля покотилася по тілу, коли згадала його руки, якими обнімав її того єдиного їхнього вечора.
— Я прийшла до тебе через Сашка, — промовила швидко, боячись, що він здогадається про її думки. — Через Сашка Опанасенка, учня мого класу, якого ти приваджуєш до церкви. Навіщо ти це робиш, Даниле? — не могла й не хотіла називати його іншим іменем. — Хочеш, щоб він, як і ти, зіпсував собі життя чернецтвом. Яке ти маєш на це право? — запитала, мовби звинувачувала в чомусь лихому.
Він і зрозумів її слова як звинувачення, бо насправді впливав на хлопчика, впливав свідомо. Радів Сашковій присутності у церкві, радів його вірі й тому, з якою старанністю ця дитина намагалася виконувати кожне його доручення.
— Сашко став погано вчитися? — запитав, не піднімаючи на Мирославу очей. — Чи, може, поводиться нечемно?
— Напевно, я не в ті двері постукала, — посміхнулася невесело Мирослава. — Даремно прийшла до тебе — треба йти до його баби і брати материну адресу…
Вона не договорила, бо отець Варфоломій несподівано взяв її за руку і стиснув:
— Оце вже ви й скалічите долю Сашкові. Ви, а не я. І якщо ви це зробите… — повільно підняв голову й подивився в очі Мирославі. Вона мало не поточилася від того погляду. Знала його дивні блакитні очі, але не такі… Не такої внутрішньої туги й несподіваної сили, надто суворої, яку не відразу можна й осягнути. Але не відвела погляду. Мимоволі увібрала у себе все, що випромінювала в цю мить блакить очей отця Варфоломія. А той запізно побачив, як її очі спалахнули йому назустріч, і несподівано відчув, наскільки зваблива їхня краса. Відпустив руку, але не зміг опустити очей.
— Сашка діти дражнять пописьком, — ніби виправдовуючись, промовила Мирослава. — Даню, не дивися на мене так — це ж не я винна, що в тебе немає нікого, крім оцього хлопчика.
Варфоломію стало боляче, так боляче, наче давно загоєні рани заворушилися враз. Як вона могла знати? Один лише Господь знав, що для нього значив Сашко.
— Поцілила в яблучко? — у голосі жінки прозвучало щось схоже на співчуття.
— Ви поганий стрілок, Мирославо Дмитрівно, — батюшка вимушено посміхнувся, — тільки раните.
І почув те, що боявся почути від жінки ось уже скільки років:
— Я постараюсь поцілити в серце.
Стояли одне проти одного й мовчали, як мовчать люди, що ненароком сказали найпотаємніше й тепер не можуть ані розімкнути мовчанку, ані розірвати невидимий ланцюг, який тягнеться від серця до серця. Або хоча б зійти з оцих, намагнічених любов’ю квадратів.