— Що вони роблять? — кволо перепитала Уляна Іванівна, намагаючись підвестися.
— Лежіть, лежіть, — майже силоміць поклала її Мирослава на високу подушку. — Вам не можна поки що вставати.
Кілька разів до хати забігав Степан Павлович, брав то ножа, то горілку, то нитку з голкою. А то попросив Мирославу, щоб у теплій воді розвела цукру. Потім і той розчин забрав до хліва.
— Ще жива, — полегшено зітхнула Уляна Іванівна, коли чоловік поніс солодку воду. — Батюшку нашого люди хвалять: і тварину рятує, і людину, коли треба. Таке — рідкість. І справді, мабуть, дається Богом, — глянула на сусідку, яка чомусь не підтримувала розмову, лише мовчки слухала. — А ви наче казали, що з одного села із ним?
— З одного, — зронила Мирослава ніби нехотя і знову подивилася у вікно, за яким уже стояла ніч.
— А то правду люди кажуть, що він циган? — запитала жінка пошепки, поглядаючи на двері.
У цей час до хати забіг Степан Павлович.
— Радій, Уляно Іванівно, ще одну теличку маєш. Лежи, лежи — твоє тут уже не діло, — заперечив, коли жінка хотіла підвестися. — Головне — видужуй, бо порання додалося. Мирославо Дмитрівно, ви вже поклопочіться коло батюшки, ось рушник, а тепла вода під комином. А я тим часом щось на стіл налаштую.
— Нехай до хати йде митися, — заперечила Уляна Іванівна й підняла голову з подушки, коли Мирослава взяла рушник, щоб іти на вулицю. — Надворі мороз береться.
— Не слухайте її, — махнув рукою на двері Степан Павлович, аби вона йшла. І Мирослава зрозуміла чому, коли побачила закривавлені по лікоть руки батюшки й підрясник. Та обличчя його світилося радістю, й Мирослава сама мимоволі відчула радість і посміхнулася: коло знесиленої корівки тупцювало на тоненьких ніжках телятко. Здригалося від холоду й тицяло мордочкою в бік корові, не розуміючи, чому вона байдужа до нього.
— Телятко треба в хату віднести, а корову за дві години подоїти, — говорив Варфоломій до Мирослави, ніби то вона мусила все зробити. — Почекай, — витер якоюсь ганчіркою руки, — поки ще не мився…
Взяв телятко, притулив до себе і, ніби дитину, поніс до хати. За хвилину вийшов, насмикав із середини стіжка, що стояв неподалік від хліва, оберемок соломи і теж відніс до хати. Потім вийшов, причинив сарай і підставив долоні під воду. Мирослава знову посміхнулася — у тих долонях, мов у колисці, могла вміститися дитина.
Витирав руки, за звичкою опустивши очі додолу.
— Даню, невже ти боїшся на мене дивитися? — запитала Мирослава, ображена його чернечою поведінкою, коли поруч зовсім нікого не було.
Батюшка підвів очі, і серце жінки затріпотіло, мов листок на гарячому вітрі.
— Ти ж знаєш, що боюся. — І радість, яка хвилину тому цвіла на його обличчі, згасла. Воно стало розгубленим і скорботним.
- Ідіть вечеряти! — погукав із ґанку Степан Павлович. — І ви, Мирославо Дмитрівно, йдіть до гурту.
Перед ґанком батюшка зупинився, глянув на свій підрясник і заперечливо похитав головою:
— Е, ні. У такому не те що за стіл — до хати зайти не можна. Вибачте, але я піду додому.
— Як це? — ухопив його за рукав учитель. — І не думайте.
— Давайте я виперу, — запропонувала Мирослава. — Затоплю грубу, і, поки будете вечеряти, ще й просохне.
— Виперіть, Мирославо Дмитрівно, виперіть, голубонько, — замість батюшки погодився Степан Павлович. І мало не силоміць зняв із Варфоломія підрясника. — Виперіть і теж приходьте вечеряти.
Коли зайшли до хати, на столі стояли борщ, нашвидкуруч підсмажені на електричній плитці яйця, квашена капуста й тоненько порізане сало.
— Вибачте, — ніяково розвів руками вчитель, підсовуючи стільця ближче до столу. — Не багато у нас сьогодні. Якби знаття, може б, і на більше розстаралися. Хто ж його знав, що таке трапиться.
— Слава Богу за все, — завчено відповів Варфоломій, сідаючи до столу. — Скільки людині треба, щоб насититися.
— Воно ж то так, — вставила слово Уляна Іванівна, що не послухала чоловіка, підвелася і тепер потихеньку совалася по хаті, — але ж хочеться віддячити не борщем і капустою — ви он нашу Ластуню врятували. Наливай, Степане Павловичу. Ну, чого в тебе чарки порожні? — І вже сердито: — Я ж тобі казала, щоб горілки з комори вніс. — Учитель винувато схопився зі стільця і шмигнув у двері. — Та не бери ту, що на полиці, — візьми у скрині! — гукнула навздогін. — Чи, може, вам, батюшко, винця? — перепитала запобігливо. — У нас своє, домашнє. Не цьогорічне, а вистояне.
— Не треба нічого. Я б лише трохи перекусив… Навіщо стільки клопоту? — Варфоломій завжди почувався незручно, коли йому приділялося багато уваги. Тоді хотілося швидше встати з-за столу й піти. Але зараз не міг образити цих двох людей, що все життя віддали селу, дітям, а тепер соромилися своєї бідності.
— От, — поставив на стіл пляшку Степан Павлович, — закрутився, що й про головне забув.
— Мені трішечки, — підсунув Варфоломій ближче до себе чарку. — Крапельку, і то, щоб корівка ваша видужала.
— Тепер видужає, — радісно вимовив учитель і хлюпнув горілки у батюшчину чарку по самі вінця. — Пийте на здоров’я, одна крапля не зашкодить. Ану ж…
Батюшка випив і закашлявся, бо вчителева «крапля» виявилася відбірним перваком, настояним на перці. Сльози навернулися на очі. Побачивши те, Степан Павлович винувато промовив:
— Нічого, продере тільки. Ви капусточки візьміть — вона трохи пригасить.
Батюшка слухняно взяв капусти й відчув, що й справді в роті і всередині почало згасати скажене полум’я.
— Міцна, — тільки й вимовив.
Погляд ковзнув на двері, і він, ніби злякавшись чогось, втупився у тарілку.
Степан Павлович теж випив і теж закашлявся.
— Дурна горілка. Уже мені треба слабшої, а то серце лопне. І для кого ти її тримала — для вола, чи що? — дорікнув дружині. — Я краще м’якшої внесу, тієї, що на полиці, — смикнувся було з-за столу, але дружина зупинила:
— Сиди, розбігався. Я сама внесу. І до сусідки зайду, чого вона там так довго?
— Не треба, — заперечив Степан Павлович. — Раз не йде, значить, не хоче. І не треба людину силувати.
Отець Варфоломій відчув розчарування по цих словах учителя, а потім подумки подякував Богу, що відводить його від спокуси зайвий раз бачити Мирославу. І вже не опирався, коли Степан Павлович налив по другій.
— Може, це й не гарно, але спитаю, — підвів учитель на батюшку трохи посоловілі очі. — Ви коли ото… — глянув на дружину й не відразу знайшов потрібні слова. — Де ви навчилися отак, холоднокровно?… Я б ніколи не зміг.
— Мене армія навчила, — Варфоломій зрозумів, про що хотів запитати Степан Павлович. — Там, де я був, слабкі нерви могли коштувати комусь життя, а сьогодні — вашій Ластуні.
— Я чув, що ви «афганець», але чомусь не вірив, — винувато глянув йому в обличчя учитель, потім посміхнувся. — Ви більше на цигана схожий.
— Таке скажеш. — Уляна Іванівна підійшла до чоловіка й непомітно штовхнула його ліктем під бік. — Менше людей слухай.
— А я і є наполовину циган. — Варфоломій те побачив, але не образився. — І від своєї баби-циганки кой-чого навчився.
— Та ви нам вибачте, — повинилася стара вчителька. — Циган не циган. Яка різниця — хто, коли ви стільки добра людям робите. Ви, батюшко, повірте, — перевела розмову на інше, — Ластуня для нас не тільки годувальниця, хоча ми два роки чекали свого молочка. Купити корову несила — ледве на дрова та на брикет пенсії вистачає, а ту, що раніше тримали, збули, бо вже старезна, як оце я. Ластуню з отакого виростили, — кивнула головою до печі, де на соломі лежало телятко. — І так жаль було, коли мучилася, наче родину, — схлипнула, — серце не витримувало на ту муку дивитися. Якби не ви… — Відвернулася й відійшла від столу, витираючи долонею обличчя. — Може, ще кому борщу?
Чоловіки дружно заперечили, а Степан Павлович знову потягнувся за пляшкою. Але батюшка накрив свою чарку долонею:
— Годі. Це вже я і так забагато випив.