— Я тобі води наношу з колодязя, сам нагрієш, і пери. Розвісиш над грубою — воно швидко просохне, — сказав те й несподівано почервонів.
— А ти не боїшся на мене хату кидати? — примружив очі Стефан, не помітивши Варфоломієвого замішання. — Я ж циган.
- І я циган, — посміхнувся на його слова батюшка.
— Я той циган, що краде, — несподівано промовив Стефан, дивлячись йому прямо в очі. — І мене розшукують.
Чекав на Варфоломієву реакцію, але той спокійно відповів:
— Я зрозумів іще вчора, що ти від когось ховаєшся. Та я тебе не боюся, бо красти в мене нічого — сам бачиш, як живу.
— Не бреши, Даниле, — недовірливо посміхнувся Стефан. — Сьогоднішня церква — вигідний бізнес. І не дури мені голову. Але не бійся — я у твоїй хаті нічого не візьму.
— Бери, що хочеш, — байдуже махнув рукою батюшка. — У мене ні за чим жалю не буде.
З появою Стефана думки про Мирославу трохи вгамувалися, тільки, коли йшов до церкви і зустрічався з селянами, чомусь здавалося, що вони дивляться на нього не так, як раніше. З того сердився на себе, бо розумів, що шила в мішку не втаїш. Варто комусь вимовити слово, щоб село загуло. І якщо раніше він жартував, коли Ганна переповідала чутки: «Не їла душа часнику, то й смердіти не буде», — уже не пожартує, бо тепер його душа скавучала жалісливо в усі боки, прикута на ланцюги сумнівів.
Знав, що сьогодні буде дві панахиди, і боявся, бо мусив молитися за душі тих, кого ще недавно зустрічав на оцих вулицях, хто озивався до нього з миром і ласкою, а тепер із небесної висоти озиратиме на його мізерну душу й добре, коли не відвертатиметься від твореної гріховними вустами молитви.
Додому прийшов уже перед обідом. Над грубою висіли випрані Стефанові речі, а сам він лежав на дивані й перегортав альбом із «афганськими» фотографіями. Варфоломій глянув і аж рота розкрив із несподіванки — гість лежав у його новій рясі, яку він іще жодного разу не надягав.
— Ти здурів? Це ж моя нова ряса! — Не приховував і не хотів приховувати обурення.
Стефан відклав альбом, широко посміхнувся, немов і справді зрадів Варфоломієвому приходу.
— Ти ж казав, що ні за чим не матимеш жалю, коли щось поцуплю. А я ж не вкрав, а тільки одягнувся, щоб не світити грішним тілом, — реготнув, підвівся й демонстративно пройшовся по кімнаті. — Мені личить. Чим не монах: і борода майже як у тебе, і патли…
— Зніми зараз же! — зірвався на крик Варфоломій. — Не оскверняй!
— Та що ви, святий отче, — присів перед ним у реверансі Стефан, обома руками піднімаючи до колін рясу, немов жіноче бальне плаття. — Я оскверняю, а ви ні? Чистесенький ви наш, Христосик безневинний… — Побачив, як Варфоломій нервово стиснув палицю. — Е, ні, — замахав перед собою руками удавано перелякано, — бити ближнього свого не можна, та ще й такою палицею. А я, Даниле, ой який твій ближній — ближнішого не буває. Двійник я твій, от хто.
Варфоломій пройшов і важко сів на диван, мов його зовсім не тримали ноги. Прихилився до спинки й заплющив очі.
— Не ображайся, — у голосі Стефана звучало роблене співчуття. — Хоча це я повинен на тебе ображатися. Знаєш, за що? — Але Варфоломій не відповів, навіть очей не розплющив. — Не за Софію, ні. Вона того року ще кращого чоловіка знайшла, вірніше, батько купив. А за те, що ми обидва з тобою брешемо, беремо чуже, тільки тобі за це довірливі бабусі ще й руки цілують і останню копієчку самі віддають, а мені її треба оцими ручками з їхньої кишені дістати. І ручки оці, — простяг перед собою докупи стулені великі долоні, — ніхто мені не цілує, а всі намагаються кайданки надіти. Я, бач, — бандит, а ти — святий отець.
— Стефане, зніми рясу, — наказав Варфоломій, але тепер уже спокійніше. — Надягни щось інше — там у кімнаті є.
— О, жаднюга, — засміявся Стефан. — А може, і я хочу бути монахом, чи ти боїшся конкуренції?
У цей час у сінях щось шкрябнуло й білява голівка Сашка просунулася у двері.
— Можна? — хлопчик побачив Стефана, зніяковів і не наважувався ступити далі.
— Чого ти? — почувся позаду нього сердитий голос Ганни. — Занось, а то ще перекинеш.
Сашко зайшов до кімнати, тримаючи в кожній руці по невеличкій мисочці з їжею, за ним зайшла Ганна. Обоє стояли на порозі й розгублено дивилися на Стефана. Першою озвалася Ганна:
— Здрастуйте, святий отче, — і вклонилася Стефану. — А я й не знала, що у вас такий гість, — ніби дорікнула Варфоломію, обличчя якого пополотніло. — Що це з вами? Я давно бачу, що з вами щось не таке робиться. — Чекала, що хтось до неї озветься на розмову, але і Варфоломій, і Стефан мовчали. Тоді вона підійшла до столу й поставила горщика. — Тут ось печеня пісна — їжте, тільки з печі, — говорила запобігливо і трохи збентежено.
— Дякую, Ганно, — нарешті здобувся на слово Варфоломій. — Це і є той гість, про якого я вам уранці говорив, — кивнув у бік Стефана. — А як у тебе справи у школі? — запитливо подивився на Сашка, що так і стояв біля дверей. — Чого ти розгубився, постав мисочки на стіл.
Хлопчик, що переводив погляд зі Стефана на Варфоломія, нарешті поставив мисочки на стіл.
— Добре, — сяйнули радісно очі, — самі п’ятірки.
— Молодець, — ніби отямився Стефан, підійшов до Сашка й потиснув йому руку. — А ким ти хочеш стати, коли виростеш? — згадав, як розмовляють із дітьми.
— Ченцем, як ви, отче, — заусміхався до гостя хлопчик і не зрозумів, чому обличчя того спохмурніло.
— Не треба, як я, — промовив Стефан, швидко повернувся й пішов до іншої кімнати. Варфоломію було чути, як він мало не зривав із себе рясу.
— Дай штани! — гукнув із кімнати, коли Ганна з онуком вийшли. Переодягнувся й не втримався, щоб не спитати: — Як ти оце можеш?
— Що? — не зрозумів Варфоломій.
— Ну, оцю комедію розігрувати? — глянув на стіл, посміхнувся. — Тобі ж, мабуть, ціле село тут служить.
— Що ти розумієш, Стефане! — з гіркотою вигукнув Варфоломій. — Це не комедія, і не село мені служить, а я селу. Я для себе копійки не взяв, — побачив на обличчі Стефана недовіру. — Не віриш? А я не взяв і не візьму. Ти сказав, що ти мій двійник. Помиляєшся. Я цю рясу вистраждав і до Бога прийшов через страждання. А ти, як я розумію, далеко не кишеньковий злодій, — глянув йому в очі. — Ти… — побачив, як зіниці Стефана розширилися й обличчя вкрилося плямами.
— Замовкни, — зашипів той. — Замовкни, бо…
— Тобі нічого мене боятися. — Варфоломій сумно посміхнувся. — Бійся краще самого себе.
— А ти? Ти не вбивав, скажеш? — Стефан підскочив до Варфоломія і вхопив його за петельки. — Ти в Афганістані у ляльки грався — святоша? А хто дітей убивав, жінок афганських ґвалтував, хто афганців танками давив на їхній землі? Не ти, скажеш?
Несподівано Варфоломій розлючено вдарив Стефана по обох руках і з такою силою відштовхнув, що той перекинув стілець і сам упав.
— Я вбивав, Стефане. Але я був солдатом і виконував наказ. А ти — бандит. І в цьому між нами різниця. І не змушуй мене викинути тебе зараз на подвір’я. Не змушуй, чуєш?! — Голос ченця звучав так грізно, а в очах було стільки рішучості, що Стефан уже пожалкував, що примусив його вимовити ці слова вголос.
— Ще скажи — в міліцію здаси, — криво посміхнувся, боязко піднімаючись із підлоги. — Ну і здавай, тільки дай пообідати, — спробував перевести розмову на жарт.
— Обідай, — Варфоломій повернувся й пішов до дверей.
— А ти куди? — з непідробним страхом кинувся за ним Стефан.
— Не бійся, не в міліцію, — відповів батюшка й обернувся у дверях. — Я ж тобі казав, що людям служу. — Вийшов, і Стефану було видно, як він, спираючись на палицю, ішов вулицею, немов і справді поспішав.
— Бреши, бреши, — промовив уголос. — Не хочеш зі мною за одним столом їсти, ну й чорт з тобою. А я не гидую, — сів, присунув до себе печеню й почав їсти прямо з горщика.
Уночі Варфоломію снилося щось волохате й потворне, що насувалося на нього з тієї вулиці, якою завжди ходив до церкви. Він навіть не міг зрозуміти — жива то істота чи примара. Але високо підняв над собою хреста, щоб захиститися, і почув сміх, мовби відразу сміялося кілька Стефанів.