Прокинувся й деякий час лежав, намагаючись сам собі розтлумачити те, що наснилося. Несподівано відчув тривогу. Але не через сон — у хаті не було Стефана. Спочатку подумав, що той вийшов на вулицю. Потім, не дочекавшись, підвівся. Постіль на дивані була зіжмакана, і жодної з його речей. Зрозумів, що Стефан пішов. Тільки недобре пішов.
Щоб угамувати тривогу, почав молитися, як завжди молився зранку. Але тривога не відступала. Коли Ганна принесла сніданок, замість вітання почула знервоване:
— А ви не брали моїх ключів від церкви?
— Не брала. Їй-богу, не брала, — аж забожилася жінка. — Може, кудись в інше місце звечора поклали?
— У кишені були, — промовив розпачливо батюшка, — я пам’ятаю, як замкнув церкву й поклав. — По його обличчю пробігла судома, і він вибіг із хати, нічого не сказавши жінці, навіть палицю не взяв.
Важко кульгав, поспішаючи дорогою, ноги не слухалися і здавалися ватяними. Поки дійшов до церкви, на вулиці розвиднілося. Ще здалеку побачив, що замок висить відімкнутий і двері прочинені.
— Господи! — вигукнув злякано.
Коли потягнув на себе двері, в обличчя вдарив гіркий запах згарища. Варфоломій аж заточився. Якусь мить стояв, не наважуючись зайти, потім нерішуче ступив усередину. Ніби уві сні, обминув панікадило на підлозі й став перед вівтарем, де замість іконостасу зяяла велика дірка. Обводив поглядом порожні стіни, на яких раніше висіли старовинні ікони, що позносили селяни. Скатертини й рушники тепер валялися на підлозі, а від багатьох залишився попіл. І від райських птахів теж залишилися самі головешки. Тільки намальоване Іваном Свириденком ніщо не зачепило: ні полум’я, ані людська рука.
Варфоломій стояв, оглушений побаченим, і намагався зрозуміти, що тут відбулося. Подекуди на стінах іще залишилися ікони, і він переводив погляд з одного святого на іншого, немов шукав відповіді. А потім, заточуючись, вийшов на вулицю, безсило опустився на ґанок і обхопив голову руками. Нічого не чув і не бачив, отямився лише тоді, коли хтось із силою заторсав за плече.
— Що це з вами, батюшко? — над ним нахилився Михайло Михайлович, який ходив до школи цією дорогою. — Що з вами трапилося? Наче горілим пахне? — перепитав, лишив Варфоломія і швидко зайшов до церкви. Довго не виходив, а коли вийшов, обличчя його було сірим, а в очах стояли сльози.
— Це хтось чужий, — говорив, ніби переконував себе. — Із наших людей ніхто на таке не піде. Ні в кого рука не підніметься… Це хтось чужий. Точно — чужий, — голос у нього затремтів і ніби надламався. Він замовк і почав швидко розстібати ґудзики на теплій куртці, потім знову нахилився над Варфоломієм і з силою струснув. — Ви подзвонили в міліцію?
— Що? — Варфоломій глянув на Михайла Михайловича. — Навіщо в міліцію?
— Як — навіщо? — зірвався на крик директор школи. — Це ж не вас обікрали! Це обікрали село, поглумилися над храмом і над нашою вірою! Ви що — цього не розумієте? Не розумієте, що таке зло має бути покараним?
— Бог покарає, — насилу промовив батюшка. — І мене першого… уже покарав.
— Що ви таке кажете? Міліція — ось хто в такій ситуації Бог. — Михайло Михайлович збіг із ґанку і швидко пішов до школи.
Коли приїхала міліцейська машина, на подвір’ї і в самій церкві зібралося багато мирян, які обурювалися побаченим. Дехто відверто кидав підозрілі погляди на батюшку, а дехто мовчки плакав чи скорботно стояв неподалік.
— А що? — почув Варфоломій притишений чоловічий голос. — Що він — святий? Глянь на нього… А знаєш, за якою ціною тепер старовинні ікони?
І ніхто не заперечував і не заступався. Лейтенант, що вийшов з автомобіля і хвацько відрекомендувався, відразу запитав у Варфоломія документи й попросив нікуди не відлучатися. Батюшка, який сприймав усе, що відбувалося навколо, ніби крізь суцільну пелену, несподівано відчув, що стало нестерпно боляче. Обвів поглядом людей і біля старої ялини побачив Сашка — хлопчик дивився на нього і плакав. Підвівся, підійшов і хотів, як завжди, покласти руку на голову, та Сашко різко відхилився, повернувся й побіг.
Йому стало байдуже. Покірно дійшов до машини, сів на заднє сидіння і всю дорогу їхав мовчки.
У райвідділі слухняно відповідав на запитання, прикидав вартість збитків і вже трохи заспокоївся, коли доскіпливий лейтенант, що вів протокол, дістав із шухляди кілька фотографій і поклав перед ним:
— Вам ніхто з цих людей не знайомий? Подивіться уважно, може, когось і впізнаєте.
Із першої фотографії на Варфоломія глянули очі Стефана. Як і в житті, погляд був настороженим, ніби чекав підступності, і в цю мить саме від нього. Чомусь подумав про те, що Стефан спеціально не голився, бо на підборідді був помітний рубець.
— Ну що? — допитувався слідчий. — Упізнали кого-небудь?
Батюшка перевів погляд на інші фото, але всі обличчя були незнайомі. Знову глянув на Стефана. Чомусь згадався Афганістан, останній бій. І саме та секунда, коли із-за каменя вихопилася рука з гранатою, а потім його поглинула темрява.
— Даниле Григоровичу, вам треба сказати правду. — Лейтенант посунув до нього ближче фотографію Стефана. — Здається, ви цього чоловіка знаєте?
Варфоломій підняв очі на слідчого й хитнув головою:
— Він ночував у мене, а сьогодні зник. Уранці чи вночі — не знаю.
Потім довго відповідав на запитання, аж поки не почув:
— Громадянине Туманич, ви у справі пограбування церкви проходите як співучасник — ми змушені вас затримати.
Два дні за ґратами здалися не дуже обтяжливими. Його ще раз допитали і мовби забули.
Дивно було Варфоломію в цій вимушеній самотності. Здавалося, що без людей краще, спокійніше і все пережите мовби кудись віддалялося. Втупившись поглядом у заґратоване віконце, неголосно молився, відчуваючи особливу радість від молитви. Його душа озивалася тільки до Бога й ні до кого більше. Навіть образ Мирослави залишився по той бік ґрат.
Але за два дні Варфоломія знову викликали до слідчого. Лейтенант при його появі підхопився з місця, відразу запропонував сісти, потім трохи пом’явся і ніяково промовив:
— Тут вияснилися деякі обставини, хоча вам би самому треба було сказати…
— Що сказати? — не зрозумів Варфоломій. — Я нічого не втаїв.
— Про Афганістан та орден. Ви ж мене підвели. Заберіть свої речі, і машина відвезе вас додому.
— Які речі? — Варфоломій дивився на слідчого здивовано. — А пограбування?
— Без вас розберемося, — махнув рукою лейтенант. — Ідіть, машина чекає.
Він хотів відмовитися від машини, але в кишені не було й копійки. Тому вертався додому в тому самому міліцейському автомобілі, у якому його забирали до відділку. Біля села попросив водія зупинитися, подякував і вийшов. Якийсь час стояв, дивлячись на куполи церкви, які бовваніли між деревами. Зовні храм не постраждав, і батюшка радів із того, хоча, коли уявив, що робиться усередині, плечі його опустилися.
У хаті ці дні не топилося, і вона здавалася тепер нежилою. Не роздягаючись, Варфоломій спочатку наносив із повітки дров, потім уніс брикету. Не дивувався, що Ганна не прийшла, хоча був упевнений, що бачила його, лише подумав невесело: для багатьох людей віра — тільки «одежина», накинута зовні, і нічого всередині, хіба страх перед невідомістю.
Розпалив у грубі, присів на стілець і біля вогню погрів руки. Відчув, що дуже зголоднів, але на столі нічого не лежало, а про запас харчів ніколи не було. І навіть відра стояли порожні. Він узяв одне й пішов до колодязя. Уніс води й прямо у відрі поставив на плиту.
Добре, що в саду росла калина, яку сам посадив, коли прийшов сюди жити. Солодкувато-гіркі ягоди гнулися під власною вагою, ще не покльовані птахами, тільки прихоплені заморозками й від того аж рубінові. Батюшка зламав два великі кетяги й кинув їх у невеличку каструлю, що стояла поруч із відром на плиті.
Коли по хаті пішло тепло, ще вкинув брикету і вніс цинкові ночви. Помився, перевдягнувся, виправ одяг, у якому прийшов додому, і тільки потім налив собі в чашку калинового чаю.
У хвіртці стукнула клямка, і він зрадів, бо подумав, що то Ганна, але двері відчинила Мирослава. Стояла у дверях і злякано дивилася на нього повними болю очима.