Агапіт злякано упав на коліна перед ліжком і почав уголос молитися, а медсестра вибігла з палати, і за хвилину коло Варфоломія скупчилися кілька чоловік у білих халатах. Хтось із них гримнув на старого ченця і виштовхав його за двері.
Агапіта в палату більше не пустили, і він ходив по коридору, не знаючи, куди себе подіти, поки санітарка не пожаліла його й не показала на двері:
— Отуди йдіть — там немає нікого. Лягайте на ліжко, на яке захочете, і відпочивайте. Тепер хворих мало, бо нині бідному чоловіку дешевше вмерти, ніж лікуватися. А в селах усі бідні, не те що у великих містах. — Хотіла щось іще сказати, та лише махнула рукою на двері порожньої палати.
Чернець зайшов і, не вмикаючи світла, сів на ліжко. Довго сидів, прислухаючись до тиші за дверима, поки не відчув, як голова стомлено хилиться на груди й злипаються очі. Щоб розігнати сон, підвівся і вже вкотре за добу опустився на коліна. Почув притишений гомін, розхвилювався, не витримав і прочинив двері.
— Ви ще тут? — побачив його лікар. — Йому гірше, але вам у палату заходити не можна. — Замовк, потім важко зітхнув. — Моліться, — розвів руками, — бо ми вже все зробили.
Агапіт задрімав лише перед ранком. Його розбудив грубий жіночий голос:
— А цей де взявся? Ще одного монаха прибили? Не лікарня, а якась богодільня, і за кожним прибирай. — Огрядна жінка зі шваброю та відром стояла у дверях і сердито дивилася на Агапіта. — Лежачий чи ходить? — гукнула до когось у коридорі.
— Хто? — у свою чергу запитав інший жіночий голос.
Агапіт підвівся, ніяково глянув на зім’яту постіль — спав, не розстеляючи ліжка й не роздягаючись.
— Простіть мені, — низько вклонився санітарці. — Я тут… біля товариша… Але мені заборонили. Як він?
— Я тобі що — лікар? — розсердилася санітарка, мовби чернець образив її своєю покорою. — Моє діло — онучу тягати за всіма вами. Ану, геть із палати.
Агапіт вийшов у коридор — за столом сиділа незнайома медсестра, і він зрозумів, що проспав чимало, бо вже на чергування заступила інша зміна. Підійшов, привітався, але у відповідь почув зневажливе:
— А тобі хто дозволив заходити у відділення? Це ж лікарня, а не притулок для бродяг. — Голос у медсестри був різкий і неприємний, а слова болючими.
Агапіт давно не бачив до себе такої зневаги, знітився і, ніби виправдовуючись, відповів:
— Вчора дозволили…
— Хто дозволив? Що ти мені отут розказуєш? — підвищила голос медсестра, не помічаючи, що в коридорі скупчилися хворі.
— Я дозволив, — почув за спиною Агапіт, і несподівано тепла рука лягла йому на плече. — Давайте я вас проведу в палату.
Він аж смикнувся злякано у дверях, коли побачив біле й непорушне обличчя Варфоломія.
— Нічого, уже краще, — притримав його лікар. — Думаю, криза минула. Бачите, у нього не лише травми, а й важке поранення. Дивно, як цей чоловік вижив. Не тепер, ні. А після отих ран… Ще й ходить, аж не віриться. Можете бути, скільки захочете, бо я зрозумів, що в нього з близьких нікого немає.
Варфоломій видужував важко, повертався до життя і не знав — радіти йому з того чи ні. Агапіт, що перші дні не відходив від нього, тепер став на день-два зникати, а куди — нічого не казав. Приїхала Мирослава, і він ледве впізнав її, коли зайшла до палати. Змарніла, наче теж після хвороби, з погаслими очима і якась розгублена, вона дивилася на нього винувато й мовчала, тільки по щоках текли сльози. «Не плач, кохана! — хотілося вигукнути Варфоломію. — Не треба. Краще посміхнися. Бо я так скучив за твоєю посмішкою. Скучив, скучив, скучив», — вистукувало непокірне серце.
— Еге, тут не плачуть, — пожартував, посміхаючись самими очима. — А будеш плакати — я все лікарю порозказую. — Обличчя його стало нарочито суворим. — Усе розкажу: що ти учням двійки ставиш, що мене забула й що в тебе он щось на обличчі.
— Де? — Мирослава розкрила сумочку, пошукала люстерко й не знайшла. Взяла хусточку, навмання тернула по щоці. — Є? — запитливо глянула на Варфоломія.
— Угу, — буркнув, ховаючи посмішку. — Давай витру. Може, то сажа чи ще щось?
Мирослава слухняно нахилилася до нього, і він витер своєю рукою сльози, спочатку на одній щоці, потім — на другій. Провів долонею по обличчю:
— Тепер уже гарна, дуже гарна.
— Який ти, — зніяковіла жінка. — Я думала, і справді… — дивилася на нього чорними, повними любові очима. Потім спохватилася й почала з торбинки виставляти на тумбочку гостинці. — Тут ось і Степан Павлович із Уляною Іванівною передали.
— Як вони? — запитав, тільки б щось говорила, тільки б чути її голос.
— Нічого. Тобі дякують. Теличка росте гарнюсінька, і Ластуня одужала. Ось бачиш — їхня сметана й молочко. — Згадала, що піст, і злякано запитала, дивлячись на його схудле обличчя: — Ти ж хоч не постуєш?
— Ні, нехай уже коли видужаю. Думаю, Господь простить мені цей гріх. Як там? — не знав, про кого ще розпитувати. — Як у тебе в школі?
— Добре. І двієчників я не маю, — глянула на нього докірливо, — один лише ти. І ніяк не хочеш виправлятися.
Варфоломій посміхнувся на її слова, але посміхнувся так, як посміхаються від радості, що із сумом обнялася. Йому стало дивно, бо серце, що так стрепенулося спочатку, тепер заспокоїлося й билося рівно, мовби його зовсім не турбувала присутність Мирослави. Хотів запитати про церкву, та боявся почути щось болюче — скільки не переконував себе, що піде в монастир, село зринало перед очима й печально дивилося йому в душу темними вікнами покинутих осель.
Мирослава немов почула Варфоломієві думки:
— У селі говорять, що ти збираєшся у монастир… — повикладала з торбинки гостинці й тепер не знала, що робити далі. А піти отак, скоро не вистачало сили.
— А не кажуть, що в тюрму? — тихо засміявся. Закортіло доторкнутися хоча б до її мізинчика. Він аж піднявся з подушки, а потім упав безсило і сховав руки під ковдрою.
Мирослава побачила той рух, підійшла, поправила ковдру, наче малій дитині. І ледь втрималася, щоб не взяти його обличчя у свої долоні. Швидко відійшла й запитала:
— А хіба є різниця? Пробач. Я тільки хотіла… Мені боляче думати, що ти через мене… Якщо хочеш, я поїду з села. І ніколи більше не обізвуся.
— Куди поїдеш? — не зрозумів Варфоломій, і серце защеміло, ніби й не було того хвилинного спокою.
— Мені є куди їхати, — взялася руками за спинку стільця, наче думала — сідати чи ні. — Мої батьки самі живуть — їм уже потрібна допомога.
— А чого ти не хочеш розказати, як і де жила, поки не приїхала сюди? — Він запитував її про це не раз, але Мирослава не хотіла говорити. І зараз замовкла, втупилася у вікно.
— Як жила? — промовила наче сама до себе. — Не знаю, чи жила. Багато років існувала. Мій чоловік, Даню, був серед отих молоденьких солдатиків, яких першими кинули в чорнобильське пекло й зовсім без нічого, без ніякого захисту. Він помер через два роки після нашого весілля, коли я носила в собі його дитину. Та й мій хлопчик народився мертвим. Питаєш, як жила? Хочеш, я скажу тобі, що не знаю, як жила? Існувала, і все. А в це село приїхала не тому, що ти тут, — я й не знала. У глухомань ніхто не хотів забиватися, а мені було однаково. — Вона замовкла. Варфоломій із тривогою дивився на її обличчя, яке було неприродно спокійним. — Ти не бійся, — жінка ніби знову вгадала його думки, — уже багато часу минуло. Думала, що цей світ байдужий мені, аж ні… Тебе зустріла, і все змінилося. Наче в серці хто повернув чарівним ключиком. Тільки ж не треба було нічого відмикати, бо ми з тобою — наче в різних світах. — Вона посміхнулася, але що то за посмішка: здавалося — мить, і сльози знову потечуть із очей.
Варфоломій шукав слова, які б можна було сказати, і не знаходив, а ті звичні, що спадали на думку, Мирослава не сприймала, і тепер зрозумів чому. Зрозумів, що завинив перед цією жінкою. Ні, тією дівчиною, що колись пригорнулася до нього. Хіба? А оця змучена і зневірена доросла Мирослава не горнулася до його серця? А він відштовхував, відгрібався, боячись Бога і людей — за себе боячись. Тільки за неї не боявся, бо що знав, що бачив і куди дивився? Жінку бачив, жінку знав — те, що хотів бачити й знати.