Пересилюючи слабкість, таки підвівся й сів на ліжку. Несміливо, ніби по милостиню, простягнув руку і взяв зі стільця Мирославину, припав спраглими губами.
— Прости, — шепотів, боячись підвести очі. — Прости мені — я не вартий жодної твоєї сльозинки. Не вартий бачити тебе й знати. Я…
Мирослава не дала договорити, нахилилася, обняла й обережно пригорнула до себе його опущені плечі.
У цей час відчинилися двері й зайшов Агапіт. Тінь здивування промайнула на його обличчі. Мирослава те побачила, відхилилася.
— Видужуй, — промовила винувато. — А я вже піду.
Та Варфоломій не відпускав її руки, мовби й не було в палаті старого ченця.
— Пообіцяй… Ні, не обіцяй нічого. — Він і тепер не знав, що казати, а відпустити її була несила. Знайшовся і перевів на жарт: — Привези мені ще молока від Ластуні, бо охляв тут на казенних харчах.
— Вона? — кивнув Агапіт на двері, що зачинилися за Мирославою.
— Хіба не бачиш? — Варфоломієві зовсім не хотілося розмовляти, він ліг і заплющив очі.
— Що — не радий мені? Розумію, але ж я не знав, що в тебе гостя. — Агапіт сів на стілець і стомлено прихилився до спинки.
— А я думав, ти вже в Києві, — озвався Варфоломій, не розплющуючи очей. — І підрясник на тобі, наче у млині працював.
Чернець мовби не чув.
— Лікар сказав, що завтра тобі можна буде спробувати встати. Я не втримаю, але, думаю, зайвим не буду — ще одну ніч переночую. А ти сьогодні їв що? — запитав, дивлячись на Мирославині гостинці.
- Їв, бери й ти поїж, он же бачиш, скільки всього, — кивнув Варфоломій на тумбочку.
Агапіт не відмовився, але розчаровано тримав у руках банку зі сметаною, інші продукти.
— Так воно ж усе скоромне, — промовив із жалем, потім посміхнувся: — Тобі згодиться, а я лікарняного поїм — там точно пісне буде.
Того дня прийшов іще один відвідувач — знайомий уже міліціонер із лейтенантськими погонами. Сидів на стільці й дивився на розбите обличчя і забинтовану голову Варфоломія. Видно було, що уже познайомився з його історією хвороби, бо запитав лише, чи не знає батюшка, хто на нього напав і що від нього хотіли.
Та Варфоломій дивився на слідчого і не відповідав, ніби не розумів запитань.
— Ви нічого не пам’ятаєте чи не бажаєте допомогти слідству? — Лейтенант дістав із папки аркуш паперу, щось позначив ручкою й нетерпляче глянув на ченця.
— Ви не ображайтеся, та я не хочу, щоб через мене хтось гнив у тюрмі. Дарма що зі мною так. Господь страшніші муки витерпів і простив людям, а я, нікчемне створіння, буду домагатися кари? Не шукайте через мене зайвої роботи. Ці люди вже самі себе покарали, що піддалися підступній волі інших, — нарешті здобувся на мову батюшка.
— А може, це ті, що церкву обікрали? — не стримав обурення слідчий. — А ви їх прощаєте, ще й прикриваєте.
— Може, — погодився Варфоломій. — Думаю, що ви праві. Та я боюся занапастити невинного, а людський суд і тюрма не врятують винуватця від Божої кари.
— Якби усі так думали, — незадоволено підвівся зі стільця слідчий, — то сьогодні б і вдень на вулицю було страшно вийти. Розумію, що ви духовна особа, але ж іще й громадянин цієї держави…
— Добре, що нагадали, — обірвав його Варфоломій, — а то я почав сумніватися, що в нас є держава.
Він потихеньку ходив по палаті, подовгу стояв біля вікна, спершись руками на підвіконня. Зима щедро вибілила снігом землю, наче обновила до Різдва. І тепер земля здавалася Варфоломію непорочною нареченою неба, що навіщось приносить себе на вівтар людської сліпоти й людського безглуздя.
Рахував дні до початку свят і з тугою думав про вигорілу церкву, яка вперше за стільки років зустрічатиме Різдво не урочистим співом, а глухою тишею темних вікон. Важко зітхав і кожного разу, коли відчинялися двері, чекав, що зайде Агапіт. Нехай би забрав його до монастиря, він би там швидше одужав, і не лише тіло, а й душа наповнилася б життєвою силою. Але старий чернець в останні дні зовсім не приходив. Зате приїхав Юрій. Варфоломій аж не повірив, коли у двері спочатку просунулися дві великі сумки, а потім він сам, у чорному кожушку й без шапки. Глянув на онімілого від здивування брата, на його побите обличчя, що було в кольорових синцях, і болісно вигукнув:
— Що вони з тобою зробили, падлюки? — залишив сумки біля дверей, а сам підійшов, простягнув руку. — Ну, здрастуй. Тебе й обняти страшно.
Варфоломій сам обняв його, відчуваючи, як серце аж заходиться від несподіваної радості.
— Ух і худющий, — першим вимовив Юрій, відступаючи вбік. — Сказано — без догляду. Просилося тебе, — дорікнув мимоволі, — поїхали зі мною. Послухався б — нічого цього не було.
— Звідки ти узнав, що я в лікарні? — запитав Варфоломій, широко посміхаючись.
— Звідки, звідки… — пробурмотів Юрій, але уже й собі посміхаючись. — Мирослава, спасибі їй, зателефонувала.
— Що? — не зрозумів Варфоломій. — Як зателефонувала?
— Ні, ти у якому столітті живеш? — здивувався брат. — Уже дітвора з мобілками ходить, а для тебе дивно, що люди по телефону спілкуються.
— Тоді чому ж?… — розгублено глянув на нього Варфоломій. — Чому ж я… ти… ніколи?… А де вона твій номер телефону взяла?
— Давай ці запитання залишимо на потім. — Юрій зняв кожушка, пошукав очима, де можна повісити. Не знайшов, кинув на стілець і провів долонею по ще густому, але вже сивіючому волоссю. — Бо подумаю, що ти мені зовсім не радий, а знаєш, як я сюди рвався? Державний кордон порушив і всіх зайців поперелякував.
— Як порушив? — Варфоломій не міг зрозуміти, жартує Юрій чи говорить серйозно.
— Як, як… — Брат був трохи нижчий від нього, але зараз кремезніший і якийсь ніби увесь пронизаний внутрішнім світлом. — Тицьнувся на заставу, а там стільки машин — за три доби усіх не пропустять. Я — назад. Хлопці за могорича провели партизанськими стежками. Мій всюдихід де хочеш пройде, — показав пальцем за вікно.
Варфоломій підійшов, зацікавлено виглянув — на лікарняному подвір’ї стояла новенька біла «Нива».
— Твоя? — повернув голову до брата.
— Ні — крадена, — відповів нарочито серйозно Юрій.
Варфоломій посміхнувся й відчув, як щось хороше увійшло у його життя з несподіваною появою брата.
— А де Олеся, діти? — аж на двері подивився, мовби чекав, що і вони зайдуть.
— Удома, в усі вікна визирають дядька, — пожартував, а потім серйозніше: — Наказали без тебе не повертатися. А я, братику, хочу на свята додому повернутися. От і думай.
Варфоломій мовчав, бо вперше за весь час сприйняв братові слова серйозно, відчуваючи, як хочеться жити коло рідних людей, а не серед чужих, що за хвилину здатні перекреслити все його життя, відійти й забути про нього. Тільки не міг цього зараз сказати, мовби щось не давало.
— Ну, добре, — Юрій зрозумів його без слів. — Давай подивимося подарунки. — По одній переніс сумки ближче до Варфоломієвого ліжка. Спочатку дістав великий прозорий пакет, подав брату: — Ану, поміряй — це Олеся вибирала.
Варфоломій ніяково взяв пакет, розгорнув — то був спортивний костюм його розміру.
— Надягни, хоч побачу, — попросив Юрій. — Та зніми це лікарняне лахміття, а то наче в концтаборі. — Розсердився, бо Варфоломій тільки посміхнувся і поклав костюм на ліжко. — Мені що, силою з тебе знімати?
— Не треба, я сам, — обережно зняв виношену піжаму, потім — штани. З того, як роздягався, тримаючись рукою за металеву дугу ліжка, Юрій зрозумів, що братові боляче зайвий раз поворухнутися, але нічого не сказав, лише мовчки дивився, коли той сів і потихеньку почав надягати Олесин подарунок.
— Те що треба, — зрадів Юрій, коли він застібнув «блискавку» й підвівся з ліжка. — Оце козак. Як ти?
— Добре, — не зрозумів Варфоломій, про що запитує брат, і провів рукою по червоних лампасах, — наче генерал.
— Я не про костюм — сам бачу, що добре. Як твоя голова, ребра і що там іще? — глянув на брата, потім нагнувся над сумкою, дістав нові шкарпетки й поклав на ліжко.