— Я б наче ліг, — попросився відразу після вечері.
— Зараз, зараз. — Марта швидко полишила посуд, що хотіла зібрати зі столу. — Зараз постелюся. А в якій кімнаті вам слатися? — запитала обох.
— У нашій, мамо, стеліть, — за себе і Варфоломія відповів Юрій і пожартував: — І щоб рано не будили.
Жінка заусміхалася від тих слів і кинулася до шафи вибирати де новішу постільну білизну.
Варфоломій ліг під ковдру, що пахла свіжістю і якоюсь травою, яку Марта тримала у шафі від молі. Лежав і відчував тиху радість, хоча спочатку й не міг зрозуміти, від чого. Аж нарешті зрозумів — це була домівка, у якій Марта зберігала живе тепло їхнього роду. У кімнаті на стіні, поруч із портретом Маріуци, висів портрет батька, а потім його, ченця Варфоломія, фотографія, що він колись подарував Маріуці. Дитячі фото братів і сестри, Юркова на весь зріст у військовій формі. Подумав про те, що не стане мачухи — не стане і всього цього. Заплющив очі, й послужлива пам’ять віднесла його в маленьку хатинку на хуторі, де тепер уже не було нічого, і від хутора залишилася сама назва. Повернувся на ліжку, потривожене тіло неприємно занило, вимагаючи спокою. Він ліг зручніше і вже почав було дрімати, коли двері тихенько прочинилися і брат, ніби крадучись, зайшов до кімнати. Посміхнувся й обізвався неголосно:
— Я не сплю, можеш світло увімкнути.
Юрій увімкнув й обернувся до нього:
— Як ти? Я тебе не угробив цією поїздкою?
— Та ні, — заспокоїв Варфоломій. — Мені зараз набагато краще, ніж було зранку.
— Правда? — зрадів брат. — От і добре, а то б закис у тій лікарні. А тут, наче в санаторії, за тиждень будеш як новенький.
— За скільки? — перепитав здивовано Варфоломій.
— А ти що — думав, я тебе сюди переночувати привіз? Ні, братику, — він зняв із себе светр, штани, потім сорочку й акуратно повісив на спинку стільця. — Треба матері дров напиляти, бо казала — вже кінчаються. Сарай підлатати, он повітка скоро впаде. Знаєш, скільки тут роботи?
Але Варфоломій уже не чув брата — вражено дивився на великі рубці, що були в того на руках, однаково великі й однаково давні.
— Ти що — в аварію попав? — злякався, вдивляючись Юрію в обличчя і боячись там побачити щось таке, чого не бачив раніше.
— А-а, я й забувся, — той байдуже глянув на свої руки. — Вже минулося.
Та Варфоломій встав із ліжка, підійшов до нього й підняв на спині майку — там теж впродовж хребта лежав великий рубець.
— Ну, чого ти? — Юрій побачив, як і без того бліде обличчя меншого брата стало зовсім безкровним. Він мовчки брав то одну руку, то другу й повними страху очима дивився на рубці. Старший брат посміхнувся ніби винувато, легенько обняв Варфоломія за плечі й повів назад до ліжка. — Сядь, ну, сядь. Кажу тобі — минулося. Заспокойся. — Посадив і теж сів поруч. — Було, в аварію потрапив, тільки не ту, що ти подумав.
Варфоломій підняв на нього зболені очі.
— Невже Чорнобиль? — запитав пошепки. — Чорнобиль? Коли ти там був?
— Тоді й був. У тебе, братику, афганська земля горіла під ногами, а в мене плавилася рідна.
Несподівано Варфоломій обхопив голову руками й застогнав уголос.
— Прокляті, прокляті, — з ненавистю глянув на портрет батька, — своїх дітей живими у вогонь, у пекло. Все спалили, всіх…
— Заспокойся, — поклав йому руку на плече Юрій. — Заспокойся, а то мати почує.
— Мати? — аж кинувся Варфоломій. — Не називай її так при мені.
— Ого, який ти, — дорікнув старший брат. — А де ж твоє милосердя, де твоє прощення, яке ти проповідуєш іншим із вівтаря?
— Немає, — глянув на нього зовсім білими очима Варфоломій. — Немає в мене для них прощення. І відвези мене завтра назад.
— Давай, давай лягай поки. — Юрій мало не силоміць поклав його в ліжко й укрив. — Отако, спи. Завтра про все поговоримо.
Варфоломій деякий час мовчав, тільки важко дихав, немов йому не вистачало повітря, а потім запитав:
— А то рубці… Кажи правду.
— Наче я брехав коли. — Юрій хотів перевести розмову на жарт, але Варфоломій не дав:
— Давно кістки гниють?
— Теж мені медик, — посміхнувся брат. — Коновал. Міг би лагідніше, а то — гниють. — І вже серйозно: — Давно. Нахапався стронцію з цезієм… У Москві прооперували, нічого ніби… Живу… поки.
— А нащо ти приховував? — дорікнув ображено. — Тільки не кажи, що жалів мене і їх, — кивнув головою на фотографії на стіні. — Тебе ніхто не пожалів. Ніхто. — Сказав «тебе», але Юрій знав, що брат говорив і про себе. У тих словах була правда, тільки що вже тепер. Тепер він не хотів у своєму серці тримати нічого, аніж тих почуттів, що ось уже багато років живили його душу й тіло. І не тримав. Любив світ таким, яким бачив його, відчував і в якому знав, що робитиме завтра.
— Не хотів, то й не казав, — буркнув, відвертаючись до стіни. — І давай — спи. Я й не знав, що ти став таким занудою.
Вони обидва деякий час лежали мовчки. Варфоломій прислухався до того, як дихає брат, і відчував, що тому теж не спиться. Думки роїлися в голові, та він не міг звести їх у якусь одну. Здалося, що засинає, коли несподівано в темряві зринули Мирославині очі: «Мій чоловік помер через два роки після нашого весілля, а хлопчик народився мертвим». Варфоломія ніби хто штовхнув у груди, він сів на ліжку і злякано запитав:
— А як же ти не побоявся дітей на світ пускати?
— Не діставай, — несподівано сердито відповів Юрій. — Як тобі не спиться, то не заважай іншим.
— Наче тобі спиться, — образився Варфоломій. — Не хочеш говорити, то й не треба.
Уранці прокинувся першим, але боявся й ворухнутися, щоб не розбудити брата. Дивився на його обличчя, на якому й сліду не було від того, що носив у собі. Ніби збоку поглянув на себе і скривився: «Нюня. Інших повчаєш, а сам… Немає в тобі, Даниле-Варфоломію, нічого з того, що є в нього». Ще раз подивився на брата й почав подумки молитися.
Нарешті Юрій солодко потягнувся в ліжку й повернув голову до Варфоломія:
— Давно вже я так не спав. А ти виспався?
— Виспався, — відповів той і відчув, що насправді виспався, вперше за останні тижні.
— Тоді вставай, — скочив Юрій зі свого ліжка, підбіг до брата й потяг із нього ковдру. — Вставай, кажу, ледацюго, а то без сніданку будемо. У-у-уй і скелет, закрийся, — кинув назад ковдру, — перелякаєш тут усіх.
Варфоломію стало весело від братового жарту, кортіло теж підхопитися й пожбурити у нього подушкою, але він лише сів і звісив босі ноги на підлогу. У цей час двері тихо прочинилися і Марта несміливо просунула голову:
— Чую, наче вже повставали, вмивайтеся та йдіть снідати.
Варфоломій і сам не зрозумів, як посміхнувся назустріч мачусі, а може, й не посміхнувся, може, то посмішка ще не встигла зійти з обличчя, коли посміхався брату, але Марта того не знала, її очі засвітилися радістю назустріч пасинкам, які, з усього видно, у цю мить були щасливими у її хаті.
Коли поснідали, Юрій попросив старий батьків одяг.
— Для чого це тобі? — здивувалася Марта.
— Для роботи, — і пожартував: — Ми ж не тільки об’їдати вас приїхали.
— Скажеш таке, — зніяковіла жінка. — Відпочивайте, хіба не наробилися вдома?
— Так, мамо, — виструнчився Юрій по-військовому, — накази не обговорюють. Шукайте старі штани і щось тепле оцьому… дистрофіку, — тицьнув пальцем у бік Варфоломія, — а мені що є.
Юрій кілька разів обійшов повітку, помацав старе дерево і швидко знайшов гвіздки й інструмент. І поки Варфоломій одягнувся й вийшов на подвір’я, він уже тягнув із вишок сараю дошку.
— Мамо! — погукав на весь двір. — А той шифер можна брати, що в клуні стоїть?
Марта вийшла на ґанок у самій лише кофтині:
— Що треба, те й бери — не питайся. Я зараз одягнуся й теж вийду, поможу.
Жінка ніби аж помолодшала за ці години, хутко повернулася й пішла, не дослухавши:
— Ми й без вас усе зробимо. Самі…
Те «ми» здивувало Варфоломія, бо почувався кволим і сили вистачало хіба триматися на ногах. Але Юрій, ніби нічого не помічаючи, тицьнув йому в руки старого складаного метра: