— Виміряй уздовж повітку, а потім по вздовжній стіні одміряй оцю дошку.
Поки Варфоломій міряв, він звідкись витяг старі козли, похитав руками, потім забив кілька гвіздків.
— Добре буде, — промовив сам до себе. — Ну, що — виміряв? — заклопотано глянув на Варфоломія. — Тоді на ось, візьми олівця й відмічай, — подав йому ще батькового «хімічного» олівця, якого невідомо де знайшов.
Варфоломій відчув страшенну втому, хоча нічого такого й не робив, тільки був на підхваті у брата. Але з’явилося й інше відчуття, мовби в ньому щось потихеньку почало гоїтися.
Вийшла Марта й аж розсердилася, коли сказала йому, щоб ішов до хати і трохи відпочив, а він відмовився.
— Он, як із хреста знятий. Без тебе поробиться, а ні, то скільки стояло й ще постоїть. Кажу — йди, полеж. На тебе страшно дивитися, отакого дохлого. Хоч ти йому скажи, — підійшла до Юрія, що сокирою затісував стовпчика.
Варфоломій не став чекати, коли брат прожене його з двору, і мовчки поплентався до хати. Ліг на ліжко, хотів прочитати молитву й незчувся, як заснув.
Увечері прийшов менший брат, що жив трохи віддалік у селі. Інший Мартин син поселився в місті й навідувався нечасто. Забігла сестра, зойкнула, глянувши на Варфоломія, а потім роздивлялася подарунки і вголос раділа. Розпитала Юрія про дітей та Олесю й зазбиралася додому. Але вранці наступного дня знову прийшла і принесла гуску. Варфоломій чув, як вона наказувала Марті:
— Засмажте, мамо, всю, нехай їдять, а то на Данила страшно дивитися. Й оцей мед нехай їдять. А будуть їхати, я ще принесу.
Слідом за сестрою знову прийшов брат:
— Відпросився на роботі, — пояснив Марті. — Поможу хлопцям, ось бензопилу випросив, гуртом напиляємо.
До вечора у дворі лежала купа дров, на столі парувала засмажена гуска, а між братами з’явилася та невидима ниточка, яка зв’язує навіть чужих людей, а не те що рідних. Три брати сиділи за одним столом, і то було щастя для Варфоломія — уперше відчути цю велику родину своєю.
— Якби ще й Сергій приїхав, — журилася вголос Марта, що немає старшого сина. — Може, і з’їдетеся разом? — допитувалася більше у Варфоломія. — На Великдень хоч…
Наступного дня Юрій рубав дрова, а батюшка складав на старі дитячі санки й возив до клуні. Кілька разів ловив себе на тому, що думає про брата, якого майже зовсім не знав, зустрівся б десь — не привітався. «Сам винен, — несподівано кольнула думка. — Це ти їх зрікся, а не вони тебе».
— Що таке? — захвилювалася Марта, коли він, розгублений, став перед відчиненими дверима клуні. — Щось заболіло?
— Та ні, — звернув із санок дрова, глянув на мачуху. — Розкажіть, як там Сергію живеться?
За два дні велика родина знову зійшлася за батьківським столом, і Варфоломій намагався запам’ятати імена братових і сестриних дітей, невістки та зятя.
Зніяковів, коли побачив, що Марта витирає сльози, збираючи його з Юрієм у дорогу. Вийшла за ворота й довго дивилася вслід автомобілю. А він їхав і радів, що в неї залишилася повна клуня дров, підремонтована повітка і, мов новенький, дерев’яний ґанок, із козирком та поручнями. З вдячністю глянув на брата і тільки тепер помітив, яке в нього стомлене обличчя й темні кола під очима. Подумав, що Юрій зараз, може, більше хворий, ніж він сам, але того не признається. Дорікнув собі, що все через нього, і винувато зітхнув.
— Чого це ти зітхаєш? — обізвався Юрій бадьорим голосом. — Знову щось не так?
— Та ні, — хитнув головою. — Жалкую, що не водій і не можу тебе підмінити.
— Так наче б я тобі довірив свого «всюдихода», — засміявся Юрій, не відриваючи погляду від дороги. — Я, братику, з тих, що нікому не довіряють ні машину, ні дружину. А чого це мене жалко?
— Глянь на себе в дзеркало, — показав пальцем Варфоломій на дзеркальце над лобовим склом.
— Ніколи, — відмахнувся Юрій. — Що я — дівка?
— Не відмахуйся. Хіба я не бачу, що тобі зараз, може, гірше, ніж мені? Якби я знав раніше… Чому ти мені нічого не казав?
— Послухай, брате, не нидій, — несподівано сердито відповів Юрій. — Що є, те вже є. Я народився, щоб зерно сіяти, а не полову віяти. І не каркай наді мною. Я поважаю життя таким, яким воно є, і ні за чим не жалкую. І не хочу, щоб від мене смерділо могильними дошками. Ясно тобі?
— Ясно, — швидко погодився Варфоломій, відчуваючи при цьому, наскільки насправді Юрій старший від нього.
— А коли ясно, — тоном наказу промовив брат, — то ось приїдемо до тебе, переночуємо, забереш свої бебехи, і поїдемо до мене. Завтра, щоб на Різдво вдома бути. І я більше ні про що не хочу слухати. Заяву листом перешлеш у єпархію.
Коли приїхали до Варфоломія, батюшка здивовано побачив, що у його хаті хтось живе. Якусь хвилину стояв біля дверей, немов чужий тут, а потім розгублено подивився на брата:
— Невже когось уже прислали на моє місце?
— Добре було б, — зрадів Юрій. — Тоді б усе само собою вирішилось.
Але Варфоломій не поділяв його радості й роззирався по кімнаті, намагаючись щось зрозуміти для себе, бо всі речі стояли й лежали на місці, тільки трохи додалося чужих. Аж кинувся, коли у двері постукала Ганна.
— Здрастуйте, — привіталася жінка до обох і зраділо заговорила до Варфоломія: — Слава Богу, приїхали, а то ми не знаходимо собі місця — де ви поділися, покинули нас чи що?
— Ганно, хто живе в моїй хаті? — Варфоломій мовби й не чув її.
— Агапіт, хто ж іще? — здивувалася та. — Я думала — ви знаєте.
— Як — Агапіт? Що він тут робить? — допитувався Варфоломій так, мовби Ганна була в чомусь винна.
— Церкву робить, — знітилася жінка. — Сьогодні увечері уже й правитися буде, а ви хіба не знали?
Щось недобре ворухнулося в грудях Варфоломія, адже любив старого ченця і не вірив, що той міг позаздрити на його парафію й вигорілу церкву. Коли б хотів, мав би набагато краще місце, але ж він нікуди не збирався з монастиря. Хай би хто завгодно, тільки не Агапіт. І де в нього гроші взялися на ремонт?
— Я нічого не знаю, — розгубилася Ганна і злякано подивилася на Юрія, що чимось нагадав їй Стефана. — Усе село зносило, хто скільки міг, а директор школи людей знайшов. Агапіт сюди тільки ночувати приходив. Самі в нього розпитайте…
Коли жінка пішла, Юрій, що до цього мовчки стояв посеред кімнати, запропонував:
— Сідай у машину, поїдемо до церкви, й там усе побачиш. Хоча… тепер навіщо воно тобі — переночуємо й прямим курсом на Білорусь.
— Ні, — заперечливо хитнув головою Варфоломій. — Я так не поїду. Я жив цим селом і хочу всім відверто подивитися в очі.
Він довго молився у своїй кімнаті, потім надягнув нову рясу, надів хреста, подарованого колись ігуменом Пафнутієм, і вийшов до брата, що відпочивав на дивані:
— Я готовий.
На церковному дворі нікого не зустріли, але сама церква була переповнена. Юрій відчинив двері й зайшов першим. На нього ніхто не звернув уваги, та, коли за ним зайшов Варфоломій, несподівано запала тиша. Агапіт, що вже почав службу, замовк, стояв і радісно посміхався. А Варфоломій обводив своїм відкритим і в цю мить суворим поглядом людські обличчя, потім ковзнув очима на пофарбовані стіни, простеньку різьбу на іконостасі. На стінах не вистачало ікон, але над тими, що були, висіли нові рушники. А над усім цим — творіння серця Івана Свириденка.
Люди потиснулись і розступилися, даючи дорогу до вівтаря, та Варфоломій стояв біля входу й ніби нічого того не бачив.
— Брате Варфоломію, — голосно покликав Агапіт, — іди й займи своє місце отут, — і низько йому вклонився.
Варфоломій не рухався, тільки рука міцно притискала до грудей хреста. По хвилині обернувся до Юрія, що тепер стояв за спиною й не зводив із нього напруженого погляду, потім глянув на Агапіта, який теж не зводив із нього погляду. Стояв між ними якусь мить, вагаючись, а тоді поволі пішов по живому коридору до Агапіта і почув за спиною, як уся церква полегшено зітхнула.
Увечері вони з Юрієм довго сиділи мовчки. Щоб їм не заважати, Агапіт попросився переночувати до Ганни. Першим порушив мовчанку Варфоломій.
— Я тут Олесі й дітям хочу гостинця передати, — виніс три звичайні хрестики і три великі янтарні намистини. — Ці хрестики зі святого Афона, а намистини з бабиного намиста. І ще передай, що через місяць-два обов’язково приїду… провідати. Не сердься на мене, брате, — голос Варфоломія схвильовано затремтів, — я вірю, що теж сію зерно, а не полову.