Я покохала його ще дужче за те, що він ні про що не запитав.
— У тебе зараз із рота слина потече, — повернув мене до реальності Ксемеріус.
Я витягла з бляшанки ключ від горища.
— Скільки часу мама вже хлюпається у ванній? — поцікавилась я у Кароліни й Ніка.
— Десь хвилин п’ятнадцять, — Нік уже помітно відпружився. — Сьогодні ввечері вона була дивною, все цілувала нас і зітхала. І тільки коли містер Бернард приніс їй віскі, облишила нас.
— Чверть години? Тоді маємо досить часу. Але якщо вона повернеться раніше, ніж треба, будь ласка, не збовкніть, що ми на даху.
— Окей, — погодився Нік, а Ксемеріус тим часом наспівував свою дурнувату пісеньку: «Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном».
Я глузливо глянула на Ґідеона.
— Якщо ти відірвешся від «Фей», ми зможемо почати.
— На щастя, я вже знаю, чим усе закінчиться, — Ґідеон узяв свій наплічник і підвівся.
— До зустрічі, — зітхнула Кароліна.
— Ага, до зустрічі. Не хочу бачити, як ви обіймаєтеся, краще вже дивитися, як працюють феї, — сказав Ксемеріус. — Ми, демони, маємо гордість, і не підглядаємо та не втручаємося в приватне життя.
Пустивши це зауваження повз вуха, я подерлася вгору вузькою драбиною у комині і відчинила люк. Надворі стояла тепла весняна ніч — чудовий час для того, щоб сидіти на даху, ну і обніматися теж. Звідси прекрасно було видно кілька сусідніх будинків, а над сяйливими дахами на сході — місяць.
— Ну, де ти подівся? — крикнула я вниз.
Із люка виринула кучерява голова Ґідеона, а за нею і весь Ґідеон.
— Тепер я розумію, чому це твоє улюблене місце, — сказав він, кинув наплічник і обережно опустився поруч.
Досі мені й на думку не спадало, що вночі тут так романтично. Унизу, під кучерявими різьбленими карнизами, миготіло море вогнів і тануло ген-ген удалині. Наступного разу можна влаштувати тут маленький пікнік зі свічками й поцілунками… Ґідеон міг би прихопити скрипку… А Ксемеріус тим часом узяти вихідний.
— Чого смієшся? — запитав Ґідеон.
— Та так, нічого особливого.
Ґідеон скорчив кумедну пику.
— Он як, — він уважно озирнувся навсібіч. — Ну, я б сказав, що час починати виставу.
Я кивнула й обережно полізла до димаря. На цій ділянці дах був гладеньким, але вже за півметра після димаря починався крутий спуск, обгороджений низеньким металевим парканчиком (безсмертна я чи ні, але падіння з чотириповерхового будинку не відповіло моїм уявленням про веселі вихідні).
Я відчинила вентиляційну ляду першого комина.
— Але чому саме тут, Ґвенні? — почула я питання Ґідеона.
— Шарлотта боїться висоти, — пояснила я. — Вона ніколи не зважиться видертись на дах.
Я витягла важкий згорток із кошика і почала обережно спускатися.
Ґідеон скочив на ноги.
— Тільки не впусти його! — нервово застеріг він. — Прошу тебе!
— Не хвилюйся! — мене душили смішки, бо він мав кумедний вигляд. — Глянь, я навіть можу стояти на одній нозі…
У Ґідеона вирвався короткий стогін.
— З такими речами не жартують, Ґвен, — видихнув він. Певно, уроки таємницезнавства вплинули на нього значно дужче, ніж я вважала. Він узяв згорток з моїх рук і поколисав його, наче немовля.
— Це справді… — почав він.
У спину вдарив порив холодного вітру.
— Звісно ж, ні, дурню, — прокаркав Ксемеріус, вистромивши голову з люка. — Це старий сир, який Ґвендолін зберігає на даху на той випадок, якщо раптом вночі зголодніє.
Я закотила очі й жестом показала йому забиратися геть, і він, як не дивно, послухався. Напевно, фільм про фею виявився цікавим.
Тим часом Ґідеон поставив хронограф на дах і заходився обережно розгортати.
— А ти знаєш, що Шарлотта обірвала телефон у штабі, аби переконати нас, що хронограф у тебе? Навіть Марлі допекла до печінок.
— А шкода… — сказала я. — Вони наче створені одне для одного.
Ґідеон кивнув. Він прибрав останній клапоть тканини і глибоко зітхнув.
Я обережно погладила полірований дерев’яний бік хронографа.
— Ось і він.
Ґідеон на мить замовк. Власне, замовк він надовго, чесно кажучи.
— Ґідеоне? — нерішуче покликала я. Леслі попереджала, що варто почекати ще кілька днів, аби переконатися, чи справді йому можна довіряти, але я тільки відмахнулася.
— Та я не повірив Шарлотті, — прошепотів нарешті Ґідеон. — На жодну мить. — Він подивився на мене, в цьому світлі його очі здавалися безоднями. — Ти знаєш, що трапиться, коли хтось дізнається про це?