— Знову ви, — сказала Ґідеону леді Тілні таким же крижаним голосом, як і її погляд. Тільки леді Аріста могла позмагатися з подібним тоном. — Ви справді вельми впертий юнак. Останнього разу ви, певно, так і не втямили, що я не дам вам свою кров.
— Ми тут не заради вашої крові, леді Тілні, — відповів Ґідеон. — Я давно вже… — він кахикнув. — Ми дуже хотіли б поговорити з Люсі та Полом. Цього разу без… непорозумінь.
— Непорозумінь! — леді Тілні схрестила руки на своїх високих грудях. — Минулого разу ви поводилися неприйнятно, юначе, погрожуючи застосувати фізичну силу. Крім того, мені невідоме місцезнаходження Люсі й Пола, тому, навіть якби ви поводилися пристойно, я не в змозі вам допомогти, — вона помовчала, прикипівши поглядом до мене. — Але, гадаю, що зможу домовитись про зустріч, — її голос трохи потеплішав. — Певно, тільки з Ґвендолін, і, звісно, в інший час…
— Не хочу бути настирливим, але у нас обмаль часу, — перебив її Ґідеон і потягнув мене вгору сходами, і за моєю сукнею потягнувся мокрий слід на дорогому килимі. — І мені відомо, що Люсі та Пол наразі живуть у вас, тож, будь ласка, просто покличте їх до нас. Обіцяю, що цього разу я триматимусь інакше.
— Це не… — розпочала леді Тілні, але тут за її спиною відчинилися двері і з них вийшла тендітна дівчина.
Люсі.
Моя мати.
Я міцно вчепилася в Ґідеонову руку, пильно дивлячись на Люсі, і цього разу вбираючи кожну рису її зовнішності. Руде волосся, порцелянова шкіра та великі блакитні очі безперечно надавали дівчатам з роду Монтрозів схожості, але я передусім шукала в ній схожість тільки з собою. Чи схожі ми вухами? Невже у мене такий самий маленький носик? А вигин брів — здається, він точнісінько такий, як і в мене. Цікаво, коли я насуплюю лоба, у мене теж з’являються такі ж веселі зморшки?
— Він має рацію, ми не можемо гаяти часу, Марґрет, — тихо промовила Люсі. Її голос ледь помітно тремтів. Серце моє стиснулося. — Чи не могли б ви покликати ще й Пола, містере Міллхауз?
Леді Тілні зітхнула, але все-таки кивнула Міллхаузу, який запитально дивився на неї. Коли швейцар пройшов повз неї на наступний поверх, леді Тілні зауважила:
— Маю нагадати тобі, Люсі, що минулого разу цей тип приставив тобі пістолет до потилиці.
— Мені дуже шкода, — сказав Ґідеон. — Тоді… мене змусили до цього обставини, — він серйозно подивився на Люсі. — Але наразі ми маємо інформацію, що змінила нашу думку.
Гарно сказано. Мені здавалося, що я мушу додати в цю розмову трохи ніжності. Але як?
Я знаю, що ти моя мама — можна тебе обійняти? Люсі, я прощаю тобі те, що ти мене покинула. Тепер нас більше не розлучить ніхто й ніколи?
У мене вирвався якийсь дивний звук, в якому Ґідеон розпізнав ознаку наближення істерики. Він поклав руку на мої плечі та притримав мене, і саме вчасно, тому що мої ноги зненацька більше не змогли утримувати вагу мого тіла.
— Може, пройдемо у салон? — запропонувала Люсі.
Гарна ідея. Якщо я правильно пам’ятаю, там можна було сісти.
Цього разу в маленькій круглій кімнаті не було накрито до чаю, але решта виглядала достоту так, як і минулого разу, тільки замість білих троянд її прикрашали сокирки і левкої. У віконній ніші стояло кілька витончених стільців і крісел.
— Прошу, сідайте, — сказала леді Тілні.
Я сіла на один із м’яких стільців, але інші так і лишилися на ногах.
Люсі посміхнулася мені. Вона зробила крок уперед, наче хотіла провести рукою по моєму волоссю. Я нервово схопилася.
— Вибачте, що ми мокрі як хлющ. На жаль, ми забули про парасольку, — пробурмотіла я.
Посмішка Люсі стала ще ширшою.
— Як любить говорити леді Аріста?
Я мимовіль посміхнулася у відповідь.
— Дитя моє, куди завгодно, тільки не зіпсуй оббивку! — в один голос промовили ми. Раптом обличчя Люсі змінилося. Зараз вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось зарюмсає.