Ґідеон погладив мене по плечах.
— Вона має слушність, — прошепотів він.
Я шморгнула носом, а потім розсміялася, почувши, як голосно сякається Люсі. Сподіваюся, цю рису я від неї не успадкувала.
Пол підійшов до вікна і глянув на вулицю. Коли він розвернувся, то вже цілковито взяв себе в руки.
— Усе гаразд. Ходімо далі. — Він почухав вухо. — Отже, Лукас нам більше допомогти не може… Але навіть без нього, просто за допомогою документів, можна переконати Вартових в егоїстичних намірах графа, — він запитально подивився на Ґідеона. — Тоді Коло ніколи не замкнеться.
— Багато води спливе, поки ці документи перевірять, — заперечив Ґідеон. — Наразі Магістром Ложі є Фальк. Можливо, він навіть повірить нам на слово. Але я не впевнений. Тому я досі не наважився показати йому ці документи.
Я кивнула. Адже він розповів мені тоді на канапі в 1953 році про свою підозру — серед Вартових є зрадник.
— Знаєте, — мовила я, — цілком можливо, що в наш час серед Вартових є один чи кілька людей, що втаємничені у справжні властивості філософського каменю і підтримують плани графа здобути безсмертя. — Я спробувала зосередитися на фактах. Неймовірно! У вирі почуттів мені це вдалося нівроку. А може, саме завдяки йому мені думалося так добре. — Що, коли дідусь і виявив цього зрадника? Тоді його вбивство можна пояснити.
— Його вбили? — повторила приголомшена Люсі.
— Це не доведено, — відповів Ґідеон. — Але все вказує саме на це.
Я розповіла їм про видіння тітки Медді та про крадіжку зі зламом у день похорону.
— Отже, обидві сторони намагаються завершити Коло крові якнайшвидше, — задумливо сказала леді Тілні. — Граф дає завдання з минулого, а в майбутньому один або кілька його послідовників їх виконують.
Пол стукнув кулаком по спинці крісла.
— Хай йому грець! — рикнув він крізь зціплені зуби.
Люсі підвела голову.
— Але ви ж можете сказати Вартовим, що не знайшли нас! Якщо нашу кров не зчитають, Коло ніколи не замкнеться.
— Усе не так просто, — заперечив Ґідеон. — Вартові…
— Я знаю, вони мають нишпорок, які стежать за нами, — перебила його леді Тілні. — Панове де Віллерз і цей пихатий Пінкертон-Сміт… На щастя, вони вважають себе великими розумаками, а мене — через те, що я жінка, — дурепою. Але Вартові платять їм скупенько, тому нишпорки охоче притримують деяку інформацію за якусь копієчку, — вона переможно посміхнулася. — Ненадовго, звісно, притримують, та вже за деякий час Люсі й Пол заметуть усі сліди. Вони почнуть нове життя під новими іменами…
— …І переїдуть у квартиру на Блендфорд-стрит, — продовжив за неї Ґідеон, і переможна посмішка леді Тілні зів’яла. — Усе це нам відомо, а Пінкертон-Сміт одержить наказ затримати Люсі й Пола в Темплі, поки я не візьму в них кров. Точно кажучи, завтра вранці він одержить листа з вказівками.
— Завтра? — перепитав Пол, так само розгублений, як і я. — Але тоді буде вже запізно!
— Зовсім ні, — сказав Ґідеон. — Тому що це все вже давно відбулось. Кілька днів тому я передав лист відповідальному Вартовому в каплиці. Тоді я ще й гадки не мав, що відбувається.
— Отож ми просто сховаємося, — вирішила Люсі.
— Завтра вранці? — леді Тілні насупилась, міркуючи. — Побачимо, чим я можу допомогти.
— Я теж, — сказав Ґідеон і обернувся до годинника. — Але не впевнений, що цього буде достатньо. Бо навіть якщо ми завадимо Вартовим заарештувати Люсі й Пола, я впевнений, що граф знайде шлях, щоб досягти своєї мети.
— Мою кров він нізащо не отримає, — заявила леді Тілні.
Ґідеон зітхнув.
— Ваша кров у нас давно вже є, леді Тілні. Я був у вас 1916 року, під час Першої світової війни, коли ви мусили елапсувати в підвалі разом із близнюками де Віллерз. І ви слухняно дали мені взяти у вас кров — на мій превеликий подив. Маю велику надію, що нам з вами ще випаде шанс з’ясувати, що ж відбулося.
— У мене в голові наче хтось прокладає рейки метро… Чи не тільки у мене? — запитав Пол.
Я розсміялася.
— Я відчуваю те саме, — запевнила його я. — Забагато інформації, щоб перетравити її за один раз. За одну думку миттю чіпляється ще десяток.
— І це ще не все, — зауважив Ґідеон. — Нам потрібно ще багато чого обговорити. Та, на жаль, нам час повертатися. Але ми стрибнемо до вас знову — за півгодини. Для нас із Ґвендолін це вже буде завтрашній ранок, якщо все піде добре.
— Щось я не втямлю, — пробурмотів Пол, але Люсі раптом осяяло.