— Твоє завдання принести мені еліксир, який ви знайдете під сузір’ям Дванадцяти, без жодної затримки. — Обхопивши Ґідеона за плечі, граф подивився йому в очі. — Без жодної затримки.
Ґідеон кивнув.
— Я тільки не розумію, чому ви наказуєте принести еліксир у цей рік, — сказав він. — Хіба його не заслуговує більше людство нашого часу?
— Це мудре, філософське питання, — відповів граф, усміхаючись, і відпустив його. — І я радий, що ти це спитав. Та наразі ніколи про це говорити. Я охоче розкрию тобі мої складні плани, коли все буде виконано. А доти просто довірся мені!
Я мало не зареготала! Але таки змовчала. Піймавши погляд Гідеона, я навіть подумала, що він це помітив, проте той уперто дивився повз мене. Дивився на годинник, стрілки якого безжально рухалися вперед.
— Ага, ще одне: у Люсі й Пола є власний хронограф, — сказав Ґідеон. — Вони можуть спробувати стрибнути до вас, сьогодні або навіть раніше… і завадити всьому, зокрема передаванню еліксиру.
— Ну, закони континууму ти таки маєш розуміти. Досі їм не вдалося зламати мої плани, інакше ми б з вами тут не сиділи, еге ж? — Граф усміхнувся. — А на майбутні кілька годин, поки еліксир не дійде до мене, я вжив додаткових запобіжних заходів. Ракоці та його люди вб’ють кожного, хто зважиться наблизитися до нас.
Ґідеон кивнув і поклав руку на живіт.
— Ну, час іти, — сказав він, і нарешті наші погляди зустрі лися. — Я незабаром повернуся з еліксиром.
— Я впевнений, що ти чудово виконаєш цю роботу, мій юний друже, — радісно сказав граф. — Гарної мандрівки! Ґвендолін і я проведемо час за келихом вина.
Поглянувши на Ґідеона, я спробувала передати йому все своє кохання — і раптом Ґідеон зник. Я ладна була розпла катися, проте закусила губу і змусила себе думати про Люсі.
У салоні леді Тілні за канапками й чаєм ми не раз про ходили наш план. Я знала, що ми здолаємо графа тільки його ж зброєю, якщо хочемо спекатися його назавжди. Наче все було просто, принаймні ідея Люсі виглядала розумною. Вона висловилася, ми спочатку злегковажили, та потім Ґідеон кивнув.
— Так, — сказав він. — Можливо, ти маєш слушність.
Він знову пройшовся кімнатою.
— Припустімо, ми зробимо те, що хоче граф, і дамо Ґідеонові нашу кров, — правила далі Люсі. — Тоді він зможе замкнути Коло другого хронографа і передати еліксир графу, який стане безсмертним.
— Але ж саме з цієї причини ми й уникали його протягом багатьох років! — здивувався Пол.
Люсі піднесла руку:
— Стривайте. Нумо, подумаймо ще.
Я кивнула. Хоч я точно й не тямила, до чого вона хилить, але десь у моїй голові постав маленький знак питання, який хутко перетворився на знак оклику.
Граф буде безсмертним до моменту мого народження. Правильно, — озвався Ґідеон. І враз замислився. — А це означає, що він стрибає живий по всій світовій історії. Навіть у наш час!
Пол спохмурнів.
— Ви маєте на увазі…
Люсі кивнула.
— Ми вважаємо, що граф спостерігає за всією цією драмою в прямому ефірі та в кольорі. — Вона замовкла на мить. — І я думаю, що сидить він у першому ряду!
— Внутрішнє Коло, — припустила я.
Решта кивнула.
— Внутрішнє Коло. Граф — один із Вартових.
Я подивилася графові в обличчя. Ким він був?
Годинник над каміном гучно цокав. Ще спливе хтозна-скільки часу, поки мені стрибати назад. Граф запропонував мені сісти на стілець, хлюпнув у два келихи темно-червоного вина і подав мені один. А сам всівся у фотель навпроти і підняв келих.
— Будьмо, Ґвендолін! До речі, сьогодні рівно два тижні, як ми познайомилися, ну, принаймні якщо рахувати з моєї точки зору. Моє перше враження про тебе, на жаль, було не найкращим. Та проте ми стали друзями, еге ж?
Атож, ще б пак! Я скуштувала вина і мовила:
— Під час тієї першої зустрічі ви мене мало не задушили. — Я зробила ще один ковток. — Тоді я думала, що ви вмієте читати думки, — сміливо сказала я. — Але я, мабуть, помилялася.
Граф засміявся.
— Ну, мені до снаги вловити основний напрямок думок. Одначе мої здібності зовсім не магічні. По суті, кожен цього може навчитися. Я ж уже розповідав тобі про свій останній візит в Азію, де я перейняв мудрість і вміння тибетських ченців.
Так, щось таке він казав. Але я і тоді не дуже прислухалася. Мені й зараз було важко сприймати його слова.
Раптом усе з його вуст зазвучало спотворено, іноді дуже розтягнуто, а деколи з наспівом.
— Що це… — промимрила я. Перед моїми очима впала рожева полуда, яка ніяк не розходилася.