— Та ви що?
Він підійшов ближче і блискавично вихопив з кишені пальта маленький чорний пістолет.
— Як таке сталося? Невже Ракоці недостатньо настояв напій?
Я похитала головою. Містер Вітмен насупився і спрямував пістолет мені в груди. Я хотіла засміятися, але тільки засопіла.
— Хочете спробувати ще раз? — таки запитала я, намагаючись сміливо дивитися йому в очі. — Чи ви, нарешті, зрозумієте, що не можете мені зашкодити?
Ха! Наш план таки спрацював! Якби ще тут з’явився Ґідеон, я почувалася б набагато краще.
Містер Вітмен погладив голене підборіддя й замислено подивився на мене. Потім сховав пістолет.
— Ні, — мовив він м’яким довірливим голосом, і я раптово впізнала в ньому щось від старого графа. — Це безглуздо, — він знову цмакнув язиком. — Певно, я помилився в міркуваннях. Магія Крука… Як несправедливо, що тобі безсмертя дане від народження! Іронія долі. Але це має сенс — у тобі об’єднуються обидві лінії…
Доктор Вайт тихенько застогнав. Я подивилася на нього, але його обличчя досі було попелястим. Маленький Роберт схопився.
— Стережися, Ґвендолін, — мовив він занепокоєно. — Злий дядько задумує щось лихе!
Я теж так вважала. Але що?
— «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові»,
— процитував містер Вітмен тихо. — Чому ж я одразу не здогадався? Ну, ще не пізно.
Він ступив до мене кілька кроків, дістав із кишені срібний футляр і поклав поруч зі мною на стіл.
— Це нюхальний тютюн? — збентежено запитала я. Наш план подобався мені дедалі менше.
— Звичайно, ти вкотре важко думаєш, — сказав граф Сен-Жермен, раніше відомий як містер Вітмен, і зітхнув. — У цій маленькій коробочці три капсули з ціанідом, і я міг би тобі пояснити, чому я ношу її з собою, але мій літак летить за дві з половиною години, тому часу обмаль. За інших обставин ти могла б кинутися під потяг метро або зістрибнути з хмарочоса. Але ціанід — найгуманніший засіб. Ти просто береш капсулу і розчавлюєш її зубами. Діє миттєво. Відкрий коробочку!
На серці мені стало мулько.
— Ви хочете, щоб я… щоб я наклала на себе руки?
— Авжеж, — він лагідно погладив пістолет. — Бо інакше тебе не вбити. І щоб… ну, скажімо так, підтримати твоє ставлення до подій, я застрелю твого друга Ґідеона, щойно він тут з’явиться, — граф глянув на годинник. — Це має статися хвилин за п’ять. Тому, якщо хочеш врятувати його життя, ти по винна негайно ковнути капсулу. Втім, можеш зачекати, поки він не помре на твоїх очах. З мого досвіду, це дуже сильна мотивація, згадай Ромео і Джульетту…
— Ти злий! — закричав маленький Роберт і зарюмсав.
Я спробувала йому втішливо посміхнутися, та марно. Мені захотілося сісти поруч із ним і теж розплакатися.
— Містере Вітмен… — почала я.
— О, я даю перевагу графському титулу, — весело мовив він.
— Будь ласка… ви не повинні… — Мій голос зірвався.
— Як же ти не розумієш, дурне дитя? — він зітхнув. — Повір, я так чекав цього дня. Я хочу нарешті повернутися до свого справжнього життя. Учитель у середній школі Сент-Леннокс! Найбридкіша робота, що я її мав за останні двісті тридцять років! Упродовж століть я тримав руку на пульсі влади. Я міг би обідати з президентами, з нафтовими магнатами, з королями. Хай навіть сьогодні вони вже не ті, якими були колись. Але ж ні, я мусив навчати малих йолопів, та ще у власній Ложі пройти шлях від новачка до адепта Внутрішнього Кола. Усі роки, що минули після твого народження, були для мене не стерпні. Не тому, що поволі у мене з’являлися ознаки старіння, — тут він самозакохано посміхнувся, — а тільки тому, що я став таким… вразливим. Упродовж століть я жив без страху. Я йшов на бойовище під градом гарматних ядер, наражаючи себе на небезпеку, завжди певний того, що зі мною все буде гаразд. А зараз? Будь-який вірус може вбити мене, будь-який триклятий автобус може мене переїхати, а будь-яка цеглина може впасти мені на голову!
Цієї миті я почула гуркіт, а потім крізь стіну блискавкою пролетів Ксемеріус та приземлився поруч зі мною на столі.
— Де ті кляті Вартові? — крикнула я йому, не звертаючи уваги на графа, який усе чув.
Але той вирішив, ніби я питаю в нього.
— Вони тобі зараз не допоможуть, — кинув він.
— Він має рацію, — Ксемеріус збуджено розмахував крилами. — Ці телепні замкнули разом із Ґідеоном Коло крові. Потім містер Папуга взяв цього тюхтія Марлі заручником і змусив усіх піти в кімнату з хронографом. Тепер вони там сидять, сумні та невеселі.