Я вчепилася в її руку так само, як кілька хвилин тому Синтія вчепилася в мою.
— Що таке, сонечко? — прошепотіла я. — Чому ти вирішила так його відштовхнути? Це що, частина плану, про який я нічого не знаю?
— Я лише намагаюся бути обережною, — Леслі влипла очима в дошку оголошень. — О, дивись! Нова агенція з прикрас і дизайну інтер’єрів. До речі, про прикраси… — вона попорпалась у блузці та дістала тонкий ланцюжок, — ти тільки глянь. Пам’ятаєш, перед тим як мандрувати в часі, ти дала мені цей ключ, і я ношу його як підвіску, круто, так? Якщо мене запитують, я кажу, що це ключ від мого серця.
Спроба відволікти мою увагу була невдалою.
— Леслі, Рафаель не винен, що його брат такий свинтус. Як на мене, йому можна вірити, він геть нічого не знає про таємні доручення Ґідеона. Він нещодавно приїхав до Англії, тільки-но прийшов у нашу школу, нікого тут не знає…
— Не хвилюйся, він знайде достатньо людей, які дбатимуть про нього, варто лише захотіти. — Леслі затято дивилася повз мене. На її носі танцювали веснянки. — Ось побачиш, завтра він про мене вже й не згадає, знайде іншу «любоньку».
— Так, але… — Тільки коли щоки Леслі красномовно почервоніли, до мене, нарешті, дійшло. — О, тепер розумію! Ти поводишся так не через Ґідеона, ні, ти просто боїшся, що закохаєшся в Рафаеля!
— Маячня. Він навіть не в моєму стилі!
Авжеж. Це все пояснює. Зрештою, Леслі була моєю найкращою подругою, ми знали одна одну цілу вічність. Тож хай розказує свої казки комусь іншому. Наприклад, Синтії.
— Ходімо, Лес. Перед ким ти прикидаєшся?
Я засміялася.
Леслі нарешті відліпилася поглядом від оголошень і усміхнулася мені.
— Ну й нехай! Сама подумай, що буде, коли наш із тобою мозок розм’якне від гормональних перепадів! Недозволенна розкіш, навіть на мить! Досить уже того, що одна з нас не зовсім при собі.
— Щиро дякую.
— Але так і є! Ти тільки й думаєш про Ґідеона, тому ніяк не збагнеш серйозність ситуації. Тобі потрібен хтось з ясною головою. І цим кимось буду я. Нізащо не дозволю цьому французу мене звабити, хоч як!
— Ох, Лес! — я ні з того ні з сього кинулась їй на шию.
Ні в кого, ні в кого, хай там як, на всьому білому світі немає такої чудової, божевільної, розумної подруги, окрім мене.
— Але ж це жахливо, що заради мене ти позбавляєш себе можливості бути коханою і щасливою.
— Ой, не передавай куті меду, — пирхнула мені на вухо Леслі. — Якщо цей хлопець бодай наполовину такий, як його брат, за якийсь тиждень він розбив би мені серце, отак.
— Ну то й що? — сказала я і поплескала її по спині. — Воно ж марципанове, його не можна розбити.
— Нічого з цього жартувати! Марципанові серця — це чудова метафора, і я нею, до речі, дуже пишаюся.
— Та ясно. Спливуть роки, і твою цитату вліплять на відривних календарях по всьому світу, — сказала я. — «Годі серце розбити, бо воно з марципану. Метафора велемудрої Леслі Гей».
— Шкода, але ви помиляєтеся, — почувся голос. Він належав містерові Вітмену, нашому вчителеві англійської, який цього ранку теж мав надто вже добрий вигляд.
«А ви як гадаєте, з чого жіноче серце?» — так і кортіло поставити йому це питання, але від містера Вітмена краще триматися подалі. Він, як і місіс Каунтер, любителька екзотичних рефератів, насправді був так само непохитним, попри вельми оманливу зовнішність.
— І де тут помилка? — запитала Леслі, злегковаживши будь-яку обережність.
Він глянув на нас і похитав головою.
— Я гадав, ми з вами розібрали відмінність між метафорами, порівняннями, символами й алегоріями. На мою думку, вислів «розбите серце» є метафорою, та марципан — це що?
Кому це взагалі, в дідька, цікаво? І відколи це уроки починаються вже в коридорі?
— Символ… гм… порівняння? — запитала я.
Містер Вітмен кивнув.
— Авжеж, порівняння, хай і слабеньке, — засміявся він, та за мить посерйознішав. — Ти якась утомлена, Ґвендолін. Либонь, позаду ціла безсонна ніч, сповнена сумнівів і роздумів про те, як влаштований світ, чи не так?
Отакої… а йому якого батька горе? І співчутлива інтонація тут теж зайва.
Він зітхнув.
— Усе це — вельми серйозне для тебе випробування. — Він мимовіль обертав на пальці перстень із печаткою, які носили всі члени Ложі Вартових. — Це й не дивно. Напевно, варто було попросити містера Вайта, аби він прописав тобі щось і ти могла б спокійно спати вночі. — Мій похмурий погляд він відбив підбадьорливою посмішкою, а відтак крутнувся і попрямував у бік нашого класу.