Кожному мандрівникові в часі з Кола дванадцяти було присвоєно один із самоцвітів. Мені відповідав рубін, а Ґідеону — діамант, і то такий величезний, що за нього напевно можна було б придбати будинок на кілька сімей на околиці міста.
— Я гадаю, ми з вами як джентльмени не змусимо даму сидіти саму вночі, в темному підвалі, авжеж, Лео?
— Лео — як мило, — сказала я.
— Скорочене від «Леопольд», — зауважив містер Марлі, а його вуха засвітилися, мов задні фари спортивного авто. Він сів за стіл, поклав перед собою журнал і зняв ковпачок із чорнильної ручки. Отже дрібний охайний почерк, що рясно вкривав сторінки журналу — дати, час та імена, — напевно, належав саме містерові Марлі. — Моя мати ненавидить це ім’я. Але всі первістки у нашому роду мають саме його. Така-от традиція.
— Лео є прямим нащадком барона Мирослава Олександра Леопольда Ракоці, — пояснив містер Джордж, трохи обернувшись, щоб поглянути мені в очі. — Як ти знаєш, барон Ракоці був легендарним супутником графа Сен-Жермена, у Хроніках Вартових він згадується під ім’ям «Чорний Леопард».
— Що, справді? — розгубилась я, подумки порівнюючи містера Марлі з худим і блідим Ракоці з лячними блискучими очима. Проте так і не знайшла, що сказати. Чи слід було мені відповісти щось на кшталт: «Ну й радійте, що вигляд ви маєте інакший, аніж ваш похмурий пращур із двома очима-ліхтарями, тож це зовсім не погано бути таким ось рудим, веснянкуватим і круглолицим містером Марлі».
— Мій дід по батьковій лінії… — озвався містер Марлі, але містер Джордж похапцем перебив його.
— Ваш дід пишався б вами, — переконливо сказав він. — Перш за все, якби дізнався, як чудово ви склали іспити.
— Окрім предмета «Традиційні виправи», — зауважив містер Марлі. — Тут у мене лише оцінка «задовільно».
— Ах, кому це зараз потрібно, ці знання давно застаріли, — містер Джордж простягнув мені руку. — Ґвендолін, я готовий відправити тебе в 1956 рік. Хронограф перенесе тебе в минуле на три з половиною години. Стеж за своїми кишенями і не забувай у кімнаті нічого, пам’ятаєш? Містер Марлі чекатиме, поки ти повернешся.
Однією рукою я притиснула до грудей наплічник, а другу простягнула містеру Джорджу, щоб він засунув мій вказівний палець у крихітний отвір хронографа.
Голка вп’ялася в подушечку пальця, і рубін спалахнув, заливаючи кімнату червоним світлом.
У голові запаморочилось, я заплющила очі й відчула, що відлітаю кудись ген-ген. Спромігшись за мить озирнутися, я не побачила ні містера Марлі, ні містера Джорджа, ні стола з хронографом.
Навколо значно потемнішало, у кімнаті горіла однісінька лампочка, освітлюючи за метр од мене мого дідуся Лукаса, що витріщив очі.
— Т… ти… що, не вийшло? — відчайдушно крикнув він. У 1956 році йому було двадцять три роки і він аж ніяк не скидався на вісімдесятирічного діда, яким я знала його в дитинстві. — Ти зникла там ззаду і тепер постала тут.
— Так, — гордо сказала я, відчуваючи, як у горлі зібрався клубок.
Дідусь помер, коли мені було десять. Можливість бачити його знову, за шість років по смерті, вражала мене і водночас лякала.
Лякало навіть не те, що у минулому він ще не був дідусем, якого я знала, а якоюсь незакінченою версією дідуся. Моторошним було відчуття того, що я для нього була цілком чужою людиною. Він навіть не уявляв, скільки разів я сиділа в нього на колінах, як він утішав мене історіями після смерті мого тата, як ми завжди бажали одне одному на добраніч зашифрованою мовою, якої ніхто, крім нас, не розумів.
Як і не уявляв того, як сильно я його люблю, а я не могла йому про це розповісти. Людям зазвичай не до вподоби, коли незнайомці говорять їм таке за кілька годин після зустрічі. Я чимдуж намагалася придушити це гірке почуття.
— Тут, напевно, минула одна хвилина. Тож вибачаю тобі досі не зголені вуса. Я ж за цей час встигла прожити два дні, за які відбулося страх як багато всього.
Лукас пригладив вуса і посміхнувся.
— Отже, ти просто вирішила знову… Хитрющий хід, онучко.
— Справді?! Якщо чесно, це ідея моєї подруги Леслі. Щоб упевнитися в тому, що ми зустрінемось. І щоб не гаяти часу.
— Атож, у мене все одно не було часу обміркувати подальші дії. А я вже збирався перепочити після твоєї появи і подумати про все оце… — Вн вивчав мене поглядом, схиливши набік голову. — Справді, ти трохи змінилася, відколи ми бачилися минулого разу. Не було цього обруча в твоєму волоссі, і взагалі ти якось схудла.