— Лячно, еге ж?
Я кивнула і постаралася не давати взнаки, як я боюсь.
— Виходить, тепер у хронографі є кров усіх мандрівників у часі, крім Ґідеона? А якщо додати його кров? Що тоді? — Я згорнула хусточку Лукаса і затулила поріз.
— По-перше, ніхто достеменно не знає, а по-друге, це дуже таємна інформація, — сказав Лукас, на обличчя якого повернувся рум’янець. — Кожен Вартовий мусить присягтися навколішки, що Таємниця ніколи не покине Ложі. Поки ми живі.
— Ох…
Лукас зітхнув.
— Але ти не бійся! Я завжди мав недолік — ламати присяги, — він показав на крихітну скриньку в хронографі з дванадцятикутною зіркою. — Відомо лише одне: усередині хронографа спрацює якийсь механізм і щось з’явиться. За пророцтвом це якісь есенції та філософський камінь:
— Оце — усе? — розчаровано зітхнула я. — Якась маячня.
— Ну, не кажи. Якщо витлумачити всі вказівки, можна знайти конкретні висновки.
За допомогою цього чогось, якщо правильно ним скористатися, можна буде вилікувати будь-яку хворобу.
Тепер звучало трохи краще.
— Заради такого варто ризикнути, — пробурмотіла я, міркуючи про схильність Вартових до таємничості, про всі їхні заплутані правила та обряди. Якщо річ у зціленні від будь-якої хвороби, то можна навіть подарувати їм зарозумілість. Заради таких диво-ліків справді можна потерпіти кілька сотень років. А граф Сен-Жермен цілком заслуговує на повагу й визнання за те, що придумав це і втілив свою ідею в життя. Якби ж то він мав трохи симпатичніше лице…
— Але Люсі та Пол сумніваються, що у скриньці з’явиться <|)ілософський камінь, — немовби прочитав мої думки Лукас. — Вони вважають, що, якщо людина здатна на вбивство власного прадіда і навіть не соромиться цього, навряд чи вона дбатиме про долю всього людства. — Він кахикнув. — То як, уже не кровить?
— Ще трохи, але невдовзі кров згорнеться, — я підняла руку, аби прискорити процес. — То що нам тепер робити? будемо випробовувати цю штуку?
— О Боже, та це ж не авто, на якому можна зробити пробну поїздку, — мовив Лукас, заламуючи руки.
— А чом би й ні? — запитала я. — Ми ж саме це й збиралися зробити?
— З одного боку, так, — сказав він і скосив очі на пухкий фоліант, який прихопив у залу. — Правда твоя. У всякому разі, ми можемо його спробувати, аби знати напевно, хоча в нас і обмаль часу.
Раптом заметушившись, Лукас схилився над книгою і розгорнув записи Вартових із минулого.
— Важливо правильно вибирати дату, щоб ти часом не приземлилася на нараді. Або перед носом в одного з братів де Віллерзів. Вони хтозна-скільки разів елапсували в цій залі й провели тут у минулому значну частину свого життя.
— Може, мені зустрітися з леді Тілні? Віч-на-віч? — пожвавилась я. — Якось після 1912-го?
— Хіба це розумно з нашого боку? — Лукас гортав фоліант. — Навіщо заплутувати й без того складні речі.
— Але не можна проґавити наш крихітний шанс! — скрикнула я і подумала про те, чого мене вчила Леслі: не марнувати жодної можливості, і головне — ставити питання. Питати про все, що лише спадає на думку.
— Хтозна, коли я зможу подорожувати туди, куди захочу! У скрині ж може виявитися будь-що, і тоді я, можливо, вже цього не зроблю. Коли ми зустрілися з тобою вперше?
— 12 серпня 1948 року, о 12-й годині дня, — відповів Лукас, задумливо гортаючи Хроніки Вартових. — Я ніколи цього не забуду.
— Точно. І щоб ти ніколи цього не забув, я тобі це запишу, — сказала я, у захваті від своєї геніальності.
На аркуші зі свого блокнота я надряпала:
Лорду Лукасу Монтрозу — важливо!!!
12 серпня 1948 року, 12-та година дня.
Алхімічна лабораторія.
Будь ласка, нікого з собою не бери.
Ґвендолін Шеферд
Я різко вирвала аркуш і склала його вчетверо.
Мій дідусь на хвильку відірвався від роботи.
— Можна послати тебе в 1852 рік, у 16 лютого, опівночі. Леді Тілні саме елапсує туди з 25 грудня 1929 року, 9-ї ранку, — пробурмотів він. — Навіть Різдво не змогла відсвяткувати вдома, бідолаха. Вона завжди бере сюди гасницю. Ось послухай: