— Ні, зачекайте, — заперечив містер Марлі. — Мені накачано відвести міс… ох… — Він розгублено кліпнув на мене. — Міс Ґвендолін, навіщо ж ви скинули пов’язку? Це суперечить правилам.
— Я подумала, що тут шастає щур, — сказала я і похмуро зиркнула на Ґідеона. — І, власне, мала слушність.
— Бачите, що ви накоїли, — дорікнув Ґідеонові містер Марлі. — Навіть не знаю, що мені тепер… за протоколом… і якщо ми…
— Не напудьте в штанці з переляку, Марлі. Ходімо, Ґвенні, нам час.
— Що ви собі дозволяєте… я наполягаю… — затинався містер Марлі. — До того ж… до того ж… ви не можете мною командувати… себто, я хотів сказати, віддавати розпорядження.
— Ну, вперед! Накапайте на мене. — Ґідеон схопив мене за руку і поволік далі.
Спочатку я пручалась, але швидко збагнула, що згаю ще більше часу. Сперечаючись і гризучись, можна простовбичити тут до завтрашнього ранку. Тому я просто пішла за Ґідеоном, га спершу обернулася, обдарувавши містера Марлі співчутливим поглядом.
— До побачення, Лео.
— Так, до побачення, Лео, — докинув Ґідеон.
— Це… матиме наслідки, — бурмотів позаду містер Марлі. У тьмяному світлі його руда голова сяяла, наче сигнальний маяк.
— Еге ж, ми вже трусимось від страху. — Ґідеон чхати хотів на те, що містер Марлі був поруч і міг нас почути. — Підлабузник!
Я почекала, поки ми не повернули за ріг, а потім випручалась і мало не побігла вперед.
— Мрієш потрапити в олімпійський резерв? — поцікавився Ґідеон.
Я рвучко обернулася.
— Чого тобі треба? — Леслі б оцінила мій зневажливий тон. — Я кваплюсь.
— Я хотів переконатися, що ти справді почула моє вибачення сьогодні по обіді.
У його голосі й сліду не лишилось від кпинів.
А от у моєму — так.
— Почула, ще й як, — прошипіла я. — Але почути не означає прийняти.
— Ґвен…
— Та годі вже. Не треба повторювати мені, що насправді я мила і симпатична. Ти теж здавався мені колись милим. Дуже милим. Але що було, те загуло. — Я стрімко дерлася вгору крученими сходами, тому нагорі геть захекалася. От би зіпертися на перила і як слід відсапатися. Але Ґідеонові не можна показувати свою слабкість.
Тим часом Ґідеон завиграшки подолав шлях. Тому я якнайбадьоріше пострибала собі далі, поки він не схопив мене за зап’ястя, зупиняючи. Я здригнулася від доторку до моєї рани на руці. Кров знову заюшила.
— Ти ненавидиш мене, я розумію і не маю нічого проти, — мовив Ґідеон очі в очі. — Але збагни нарешті, що ми мусимо працювати в одній команді, я і ти. Щоб ти… щоб ми могли вийти з усього цього живими.
Я спробувала звільнитись, та він ще дужче стиснув мою руку.
— З чого саме вийти? — запитала я, хоча натомість із мене рвався відчайдушний крик: «А-а-а!!!»
— Якби ж я сам знав. Але що, коли раніше я неправильно розумів наміри Люсі й Пола? Дуже важливо, щоб ти… — загнувшись, він відпустив мою руку і витріщився на свою долоню. — Кров?
От дідько. Візьми себе в руки.
— Усе гаразд. Просто порізалася сьогодні в школі аркушем паперу. А щодо нашої розмови: поки ти не поясниш, так би мовити, у що ми вплутані, — я пишалася таким влучним висловом, — моєї допомоги не очікуй.
Ґідеон знову спробував узяти мене за руку.
— Ти, певно, серйозно поранилася. Дай мені подивитись… Може, ти б сходила до доктора Вайта? Сподіваюсь, що він досі тут.
— Тобто ти і не думаєш утаємничити мене у деталі справи.
Він завмер із випростаною рукою, але я не поспішала наближатися, аби він до пуття не розгледів мій поріз.
— Я й сам не до кінця впевнений, що це все означає, — сказав Ґідеон і розгублено, як Лукас, докинув: — Дай мені трохи більше часу.
— Усім потрібен час, — кинула я на ходу, наближаючись до ательє мадам Россіні. До виходу залишалося кілька хвилин. — Бувай, Ґідеоне. До завтра, на жаль.
Глибоко в душі я хотіла, щоб він мене зупинив, але Ґідеон навіть не намагався, просто закляк на місці, а я попрямувала геть. Мені так кортіло побачити вираз його обличчя, але я опанувала себе і не обернулася. Це було б ні до чого, бо очі мої знову опинилися на мокрому місці.
Біля дверей на мене чекав Нік.
— Нарешті! — вигукнув він. — Я хотів почати без тебе, але містер Бернард сказав, що нам слід почекати на тебе. Він поламав змивний бачок у блакитній ванній і скаржиться всім, що мусить тепер знімати плитку і розбирати труби. А потаємні двері ми замкнули зсередини. Хитрий план, еге ж?