Шарлотта завела очі вгору.
— Минулого разу ми змушені були відсторонити тебе від гри, бо ти нас переконувала у тому, що існує слово «кітбол».
— Авжеж, чом би й ні. Це всього лише «кіт болотяний», — тітка Медді підвелася і взяла Шарлотту за руку. — Але сьогодні цього не буде, я тобі кажу.
— Так, а ще додай, будь ласка, до цього списку «весноптаха» і «корову-фреш», — сказала Шарлотта.
— Звісно, весноптах уже точно існує, лопушенція, — заявила тітка Медді й лукаво мені підморгнула.
Перш ніж піднятися з Леслі до своєї кімнати, я обняла маму. — А, забула передати тобі привіт від Фалька де Віллерза. Він цікавився, чи є у тебе кавалер.
Напевно, краще було почекати з цією новиною, поки Шарлотта й тітка Медді не підуть у музичну кімнату. Бо обидві враз зупинилися як укопані та допитливо подивилися на маму.
— Е-е-е… — трохи зашарілася мама. — І що ти відказала?
— Що ти вже хтозна-скільки не ходиш на побачення, бо твій останній кавалер постійно чухався, коли думав, що ніхто його не бачить.
— Що? Ти ж про це не розповіла?!
Я розсміялася.
— Ні.
— О, ви говорите про того гарненького банкіра, якого тобі знайшла Аріста? Містера Сверботу? — згадала тітка Медді. — У нього воші, без сумнівів.
Леслі захихотіла.
— Не Свербота, а Сверботто, тітко Медді, — у мами нервово тремтіли руки. — Добре, що я тоді не знала про вошей. Ну і що ж ти йому все-таки відповіла? Я маю на увазі Фалька.
— Нічого, — знизала плечима я. — Якщо хочеш, наступного разу я спитаю, чи він уже в певних руках.
— Утримайся, будь ласка, — сказала мама і, посміхнувшись, додала: — Він ні з ким не зустрічається. Мені сказала подруга, у якої є подруга, яка є його близькою подругою… але мене це анітрохи не обходить.
— Дідька лисого! — озвався Ксемеріус. Він злетів із підвіконня і після кількох кружлянь залою плюхнувся в центрі обіднього столу. — Ходімо, нарешті!
За півгодини Леслі вже знала всі останні події, а Кароліна пригортала до грудей справжню плетену вінтажну свинку з 1929 року. Дізнавшись, де я розжилась таким дивом, сестричка розтанула і хотіла назвати поросятко «Маргрет» на честь леді Тілні. Коли пристрасті вляглися, Кароліна з посмішкою заснула, обійнявши плетену іграшку.
Будинок стрясали удари кувалди й сокири містера Бернарда, тож нічого було й думати про таємничість. До того ж непомітне перенесення скрині в мою кімнату містером Бернардом і Ніком провалилося: їх навшпиньки наздогнала тітка Медді.
— Вона заскочила нас на сходах, — виправдовувався Нік.
— І впізнала цю скриню, — пожвавішала тітка Медді. — Це скриня мого брата. Не один рік вона припадала пилом у бібліотеці, а потім раптом — незадовго до його смерті — як крізь землю провалилася. Гадаю, я маю право дізнатися, для чого вона вам.
Містер Бернард зітхнув.
— Ми не мали вибору, бо додому якраз повернулися леді Аріста й міс Гленда.
— Ага, котре лихо менше, те ви й вирішили вибрати, чи не так? — втішено засміялася тітка Медді.
— І Шарлотта нічого не запідозрила, — сказала Леслі.
— Ні-ні, не переймайтеся. Вона набундючено пішла до своєї кімнати, лютуючи після того, як я виклала слово «картоніж».
— Ясно, як білий день, що це ніж для різання карт, — сказав Ксемеріус. — Чом би й ні. Корисна річ для хати.
Тітка Медді опустилася навколішки перед скринею і погладила її запилюжене віко.
— Де ви її знайшли?
Містер Бернард глянув на мене, а я знизала плечима. Якщо вже вона тут, немає сенсу ховатися далі.
— Я замурував її в стіну, як звелів ваш брат, — гордо пояснив містер Бернард. — За день до його смерті, увечері.
— Лише за день до його смерті? — перепитала я. Оце так новина.
— А що всередині? — поцікавилася тітка Медді. Вона вже піднялася і шукала стілець. Та, не знайшовши його, тітка сіла біля Леслі на краєчок мого ліжка.
— Це і справді велика загадка, — сказав Нік.
— Як відкрити цю скриню — це теж загадка, — сказав містер Бернард. — Тому що ключ зник разом зі щоденниками лорда Монтроза, після того як тут побували грабіжники.
— Грабіжники? — разом вигукнули Леслі й Нік.
— Під час похорону вашого дідуся хтось зламав замок на вхідних дверях, — пояснила тітка Медді, — поки ми прощалися із любим Лукасом на цвинтарі. Сумний день, авжеж, серденько? — Тітка Медді, піднявши голову, глянула на містера Бернарда. Той і бровою не повів.
У моїй голові зринули невиразні спогади. Здається, «слюсарі» дали драла, почувши, що господарі повертаються. Звісно, їх так і не спіймали.