Я переповіла цю історію Ніку та Леслі, але тітка заперечила:
— Ні-ні, янголятко. Поліція відмовилася від розслідування, бо все було на місці — готівку, цінні папери та прикраси ніхто не чіпав. Вони лежали в сейфі цілі-цілісінькі.
— З цього ми робимо висновок, що грабіжники шукали щоденники, — зауважив містер Бернард. — Я підкинув цю версію поліції, але вони пустили її повз вуха. До того ж сейф був непошкоджений, тобто грабіжники знали код. Отож зупинилися на тому, що лорд Монтроз просто переклав свої щоденники десь-інде.
— Я вам повірила, — зауважила тітка Медді, — але моя думка тоді нічого не важила. Як, утім, і завжди, — задерши носа, докинула вона. — Хоча за три дні до смерті Лукаса мені це привиділося, тож я не мала сумнівів у тому, що його вбили. Та, на жаль, усі, як завжди, вирішили… що я несповна розуму. Але видиво було недвозначним: лиха пантера, стрибнувши Лукасові на груди, перегризла йому горло.
— Авжеж, недвозначно, — прошепотіла Леслі.
— А як же щоденники? — спитала я.
— Як у воду впали, — відказав містер Бернард, — і ключ від цієї скрині теж, бо я бачив на власні очі, як лорд Монтроз приклеїв його до останньої сторінки свого щоденника.
Ксемеріус залопотів крилами з нетерплячки:
— Годі вже теревенити, беріться краще за ломик.
— Але ж… дідусь помер від інфаркту, — промимрив Нік.
— Принаймні так воно здавалося, — зітхнула тітка Медді. — Він покинув світ у вісімдесят у власному кабінеті в Темплі просто за письмовим столом. Для розтину не було вагомих причин, окрім мого видива. Але я наполягала на експертизі, проте Аріста не на жарт розлютилася.
— Мене мов голками коле, — прошепотів Нік. Підсунувшись ближче, він поклав голову на моє плече.
Якусь мить усі мовчки розмірковували. Лише Ксемеріус лопотів крилами навколо лампи і горлав:
— Ану, до роботи!
Та, звісно, ніхто його не чув.
— Забагато збігів, — мовила нарешті Леслі.
— Так, — погодилась я. — Лукас наказує замурувати свою скриню, а наступного дня зненацька помирає.
— \ ні з того ні з сього за три дні до цього мені ввижається, буцімто він помирає, — докинула тітка Медді.
— А потім, несподівано, без сліду зникають його щоденники, — доповнив Нік.
— І абсолютно випадково ключ, який висить на шиї у міс Леслі, як дві краплі води схожий на ключ від скрині, — винувато мовив містер Бернард. — Я витріщався на нього цілу вечерю.
Леслі розгублено помацала ланцюжок.
— Оцей? Ключ від мого серця?
— Це неможливо, — втрутилась я. — Я поцупила його з шухляди письмового столу в Темплі хтозна-якого року вісімнадцятого століття. Це стовідсотково збіг чи… все-таки ні?
— Збіг — єдиний керманич Всесвіту, як сказав Ейнштейн. А він, далебі, знав.
Тітка Медді з цікавістю нахилилася над скринею.
— Це не Ейнштейн сказав, а Наполеон, — не витримав на стелі Ксемеріус. — А йому бракувало клепки в голові!
— Я можу помилятися, адже старі ключі всі схожі один на один, — зауважив містер Бернард.
Леслі зняла ланцюжок і віддала мені ключ.
— Купить не купить, а поторгувати можна.
Я передала його містерові Бернарду.
Той опустився навколішки перед скринею і встромив ключа у вигадливий замок, а нам перехопило подих. Ключ ідеально пасував до отвору і відімкнув замок.
— Круто… — прошепотіла Леслі.
Тітка Медді задоволено кивнула.
— Немає ніяких збігів! Геть усе на світі — це доля. Годі мордувати нас, містере Бернард, відчиняйте скриню.
— Заждіть! — глибоко зітхнула я. — Дуже важливо, щоб ніхто з нас не вибовкав про те, що побачить у скрині!
Як швидко усе змінюється! Якихось кілька днів тому я скаржилася на Вартових, які огортають таємницею будь-яку дрібницю. І ось уже я засновую таємне товариство. На додачу ще й треба зав’язати всім очі на виході з моєї кімнати.
— Щось мені підказує, що ти знаєш вміст скрині, — прокаркав Ксемеріус, вкотре спробувавши просунути голову в скриню, але знову з кректанням злетів.
— Звісно, ми мовчатимемо, — образився Нік, як і Леслі з тіткою Медді. Навіть містер Бернард скинув брову, хоча при цьому на його обличчі жоден м’яз не затремтів.
— Присягніться… — зажадала я, а щоб наголосити на серйозності ситуації, докинула: —…власним життям!
Але тільки тітка Медді, підскочивши, палко притулила руку до серця. Решта й далі позирали на мене скептично.