Ксемеріус, на диво, утримався від звичних шпильок на мою адресу, і я посвітила ліхтариком йому просто в писок. Я можу помилятися, але мені здалося, що він був як у воду опущений. Я раптом подумала, що цілий день не звертала на нього уваги.
— О, ти мене чекав. Як мило з твого боку, Ксемічку… тобто Ксемеріусе, — сказала я, несподівано сповнюючись ніжності. Мені хотілося його зараз погладити. Та, на жаль, привида помацати неможливо.
— Це лише збіг. Я тут просто шукав пристойну схованку
для цієї штукенції, — сказав він, показуючи на хронограф, який я знову загорнула в банний халат, звалила собі на стегно й притиснула ліктем правої руки. Позіхаючи, я прошмигнула зі схованки на сходи. Потім обережно закрила вхід портретом прапра… тобто, портретом нашого опецькуватого предка.
Я дерлася вгору сходами, а Ксемеріус не відходив від мене ні на крок.
— Ану, видави задню стінку в шафі, що стоїть у тебе в кімнаті. Ця стінка зроблена з тонкої фанери, ти точно зможеш її виламати. І таким чином, через дірку у фанері можна проповзти в підсобку, де ціла купа схованок.
— Сьогодні я хіба що просто запхаю його під ліжко — на більше, мабуть, я вже не спроможна. — Мої ноги немов налилися свинцем, я ледве пересувалася від втоми. Я вимкнула ліхтарик і навпомацки потупцяла до себе в кімнату, засинаючи на ходу. Мені майже почав снитися якийсь сон, коли я, похитуючись, сунула повз кімнату Шарлотти. Двері зненацька тихенько відчинились, і мене освітив промінь світла. Я так перелякалася, що ледве не випустила хронограф.
— Халепа, — пробурмотів Ксемеріус, — всі спали як убиті, чесне слово!
— Тобі не здається, що ти застаренька для цієї піжами з кроликами? — кинула Шарлотта. Вона притулилася до дверного отвору, граційна, як завжди. Шарлотта була одягнута в довгу нічну сорочку на тоненьких бретельках. Волосся її спадало блискучими хвилями на плечі. (Це перевага зачіски з косами: вона схожа одночасно на ефект бігуді й наводить на думку про якогось золотоволосого янгола.)
— Ти мене злякала, зовсім з глузду з’їхала? — шепотіла я, щоб не розбудити на додачу ще й тітку Ґленду.
— Що це в тебе там? І чому ти скрадаєшся тут вночі моїм коридором?
— Давно цей коридор став твоїм? І як мені тепер добиратися до власної кімнати — може, дертися по стіні й залазити через вікно?
Шарлотта відсунулася від дверей і підійшла до мене.
— А що це там у тебе під пахвою? — запитала вона ще раз, але вже грізним тоном. До того ж Шарлотта шепотіла, та той шепіт лише надавав її голосу вимогливості. А ще вона дивилася на мене якось… моторошно, і я не наважилася просто пробігти повз неї.
— Ох, — зітхнув Ксемеріус, — ти ба, кому гормони в голову вдарили. Я б не радив сваритися з нею сьогодні.
Я ніяк не очікувала такого розвитку подій.
— Це ти про халат?
— Покажи-но, що там усередині! — попросила вона.
Я позадкувала.
— У тебе що, клепки розсохлися? Я не збираюся посеред ночі розгортати перед тобою свій банний халат. Тому, будь ласка, пропусти, мені хочеться спати!
— А мені хочеться подивитися, що там у тебе в халаті! — просичала Шарлотта. — Думаєш, я така ж наївна, як і ти? І не помітила ваших змовницьких поглядів і тихої балачки? Якщо вам так кортить обійти мене, придумайте якийсь витонченіший план. Це якось пов’язано зі скринею, яку містер Бернард та твій брат протягли до тебе в кімнату? Напевно, у тебе під пахвою якраз те, що було в тій скрині?
— Ну що ж, вона не дурепа, — бовкнув Ксемеріус, чухаючи крилом ніс.
Можливо, колись, якби я була трохи бадьорішою, я обов’язково вигадала б якусь правдоподібну історію, але цієї миті я дуже нервувалася.
— Тебе це не стосується! — сказала я.
— Та ні, ще й як стосується! — наступала на мене Шарлотта. — Хоч я і не Рубін, і не член Кола Дванадцяти, але, на відміну від тебе, принаймні думаю не гірше за них! Я не почула всього, про що ви там шепотілися в твоїй кімнаті — двері в цьому будинку затовсті, — але того, що я почула, мені цілком достатньо! — Ступивши ще один крок до мене, вона показала на халат. — Раджу тобі віддати оце самовільно. Ти ж не хочеш, щоб довелося відбирати його силоміць?!
— Ти підслуховувала нашу розмову? — мені враз стало зле. Що ж їй вдалося зрозуміти? Цікаво, вона знає, що оце — хронограф? Який, до речі, за останні кілька хвилин, мабуть, поважчав удвічі, тому я взяла його обома руками. Ніків ліхтарик довелося при цьому кинути на підлогу. Він упав досить гучно. Я вже тоді була не надто впевнена, чи хотілося б мені, щоб тітка Ґленда прокинулася.