— Ні, Ґвен, Земля — кругла, — приязно виправила мене Кароліна. — Я теж спочатку не могла в це повірити. А ще вона, здається, надто стрімко рухається в космосі.
Вона відламала хлібця і піднесла шматочок до рожевого поросячого писка.
— Насправді все саме так, а не інакше. Правда, Маргрет? Бажаєш іще шматочок канапки з ковбасою?
Нік тихенько захихикав, а леді Аріста при цьому презирливо скривилася:
— Ми ж установили чітке правило: не брати з собою за стіл ані ляльок, ані плюшевих звіряток, друзів, вигаданих, справжніх — не має значення.
— Марґрет дуже добре вихована, — мовила Кароліна, обережно сховавши свинку собі під стілець.
Тітка Ґленда несхвально чхнула. Здається, тепер у неї виникла алергія ще й на м’які іграшки.
Попри те що Ксемеріус пообіцяв мені стояти за хронограф до останнього подиху (хоча я щиро посміялася, нехай і подумки) і повідомити мені, якщо Шарлотта спробує пролізти в мою кімнату, я все одно думала, що може статися, якщо другий хронограф потрапить до рук Вартових.
Сумні думки не вирішать проблеми, тож мені треба було пережити цей день і сподіватися на краще. Перший крок: я вийшла з автобуса на одну зупинку раніше і подалася в «Старбакс», щоб бодай якось подолати цю втому.
— Зробіть мені каву з карамеллю, міцну, як три еспресо, — попросила я хлопчика біля прилавка, а той з усмішкою відповів:
— Тільки якщо ти залишиш мені за це свій номер мобільного!
Я ще раз подивилася на нього, цього разу уважніше, і задоволено посміхнулася у відповідь. Хлопець мав темне волосся, а чубчик майже затуляв очі — він чимось нагадував героя (французьких фільмів. Звичайно, парубок виявився не таким красенем, як Ґідеон, з яким я одразу його порівняла.
— У неї вже є хлопець, — промовив хтось за моєю спиною. Це був Рафаель. Я, насупившись, обернулася, а він підморгнув мені, його зелені очі при цьому лукаво блиснули. — Та й взагалі вона для тебе занадто маленька, хіба не бачиш, що на ній шкільна форма? Будь ласка, один лате і чорничний кекс.
Я обурено пирхнула і, винувато посміхнувшись, забрала в продавця свій оригінальний напій.
— Хлопця в мене зараз немає, та натомість з’явилася велика проблема… гм… з часом. Попроси мене про це ще раз, роки через два?
— Гаразд, — буркнув хлопець.
— Та нічого він не зробить! — заявив Рафаель. — Готовий закластися, він у кожної симпатичної дівчини просить номер телефону!
Я розвернулась і пішла до школи. Але Рафаель наздогнав мене на вулиці.
— Агов, стривай! Вибач, що завадив тобі з ним пофліртунати, — він підозріло зазирнув у своє пластикове горнятко з кавою. — Цей тип напевно туди плюнув, точно кажу.
Я зробила великий ковток, та миттю обпекла губи, язик і піднебіння. І зараз же замислилася над тим (коли отямилася), як би добре було, якби каву вводили в організм внутрішньовенно, як ліки. Це було б найкращим порятунком.
— Я учора ходив у кіно з цією Селією, — почав розмову Рафаель. — Кадра хоч куди. Вона така гарна й весела, скажи?
— Що? — я скорчила гримасу, а на моєму носі повис шматочок молочної пінки (видно, спілкування з Ксемеріусом давалося взнаки!).
— Нам було чудово разом, — правив далі він. — Тільки не кажи Леслі, бо вона може приревнувати.
Я мимоволі засміялася. Це ж треба — він збирався мною маніпулювати.
— Ну добре. Мовчатиму як риба.
— Гадаєш, вона і справді може приревнувати? — швидко запитав Рафаель.
— Звісно! Вона страшенно ревнуватиме. І це при тому, що в нашому класі взагалі немає ніякої Селії.
Рафаель зніяковіло почухав ніс.
— Тю, а білявка? Яка влаштовує вечірку?
— А-а, Синтія.
— Але я й справді вчора ввечері ходив з нею в кіно, — ображено мовив Рафаель. Шкільна форма з невдалою комбінацією брудно-жовтого й синього кольорів пасувала йому ще менше, ніж нам. Він пригладив волосся і цим жестом раптом нагадав мені Ніка, пробудивши в мені материнські почуття. Я подумала, що Рафаель цілком заслуговує на заохочення за те, що не тримається так само пихато й самозакохано, як його старший брат.
— Я буду намагатися розповісти їй цю історію якнайм’якше, — запропонувала я.
Він боязко посміхнувся.
— Тільки не кажи, що я забув її ім’я… знаєш, краще взагалі нічого не говори… а може…
— Я трохи допоможу, — на прощання я поправила йому краватку. — До речі, вітаю! Сьогодні ти нарешті зав’язав її правильно!
— Це Сінді, — мовив Рафаель і криво посміхнувся. — Так, здається, її звати…