Тітка Медді розповіла мені те саме.
— Я саме наводила лад на твоєму письмовому столі, тому одразу ж змогла їй допомогти. І кольорові олівці я тобі підгострила й розклала за кольорами. Трохи пізніше знову забігла Шарлотта, щоб нібито повернути тобі гумку. По обіді мене змінив Нік, а я хоч трохи розвіялася, зайшла до себе та збігала у вбиральню.
— Якщо бути точним, то п’ять разів, — промовив Нік, який зайшов у кімнату слідом за мною.
— Тому що я забагато п’ю чаю, — пояснила, вибачаючись, тітка Медді.
— Бабусю Медді, щиро дякую тобі, ти чудово впоралася!
Ви всі попрацювали сьогодні на славу, — я провела рукою по Ніковій чуприні.
Тітка Медді засміялася.
— Та будь ласка! Я вже попередила Вайолет, що нашу з нею зустріч доведеться перенести на завтра, у твою кімнату.
— Бабусю Медді! Ти що, збираєшся розповісти Вайолет про хронограф? — вигукнув Нік.
Вайолет Перплплам для тітки Медді була такою ж близькою подругою, як Леслі для мене.
— Звісно, ні! — тітка Медді обурено подивилася на нього. — Я ж присягнулася власним життям! Мені довелося сказати їй, що нагорі значно більше світла, тому тут легше вишивати і плести, а ще нам не буде заважати Аріста. Взагалі ж, дитино, май на увазі, що одне з вікон у тебе зачиняється нещільно, звідкись так сильно дме, я весь час відчувала подих холодного вітру.
Ксемеріус прикинувся ягням.
— Я ж не навмисне, — заскиглив він. — Книга була така, що не відірватися.
Я подумки вже складала плани на найближчу ніч.
— Бабусю Медді, а хто, власне, жив тут 1993 року?
Бабуся задумливо наморщила чоло.
— У 1993-му, кажеш? Дай-но подумати. Марґарет Тетчер була ще тоді прем’єр-міністром? Тоді… ох, як же її там звали…
— У цієї бабуленції усе в голові змішалось, — промовив Ксемеріус. — Давай краще я розповім! У кіно крутили «День бабака», і я подивився його чотирнадцять разів поспіль, окрім того, принц Чарльз закрутив роман з Каміллою Паркер-Боулз, а прем’єрміністра звали…
— Знаєш, мені взагалі-то байдуже, — перебила його я. — Мені просто хотілося знати, чи безпечно стрибати звідси в 1993 рік. — Я вже почала підозрювати, що Шарлотта тим часом роздобула чорне кімоно й тепер збирається день і ніч постійно стежити за коридором. — Бабусю Медді, то жив у цьому помешканні хтось чи ні?
— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґоґоґох! — викрикнула бабуся Медді, а Ксемеріус, я і Нік здивовано вирячили на неї очі.
— Ох, тепер-то вона взагалі наче впала з дуба, — завив Ксемеріус. — Я ще вдень відчув, що з нею щось негаразд, коли бабця читала книгу і ні сіло ні впало починала хихотіти.
— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґогоґох, — повторила тітка Медді, і її обличчя осяяла задоволена посмішка. Вона поклала до рота лимонний льодяник. — Так називалося містечко в Уельсі, з якого приїхала наша економка. І після цього хтось ще посміє думати, що в мене нікудишня пам’ять.
— Бабусю Медді, я тільки хотіла спитати, чи жив…
— Добре, добре. Економку звали Ґладіола Ленґдон. На початку дев’яностих вона мешкала в кімнаті твоєї мами, — перебила мене тітка Медді. — Бачу, ти здивована, так? Тож твоя бабуся ще добре все кумекає, у неї прекрасний, гострий розум! На цьому поверсі у решті кімнат вряди-годи зупинялися гості. Та все ж більшу частину часу ці приміщення стояли порожні. А Ґладіола недочувала. Тож можеш без вагань залазити у свою машину часу і мчати назад у 1993 рік, — захихотіла вона. — А ця Ґладіола Ленґдон! Ми ніколи, напевно, не забудемо її фірмовий яблучний пиріг. Вона клала туди навіть огризки, точно вже економка.
Я знала, що через мій вигаданий грип маму мучили докори сумління. Після обіду їй зателефонував Фальк де Віллерз і передав рекомендації доктора Вайта: мені слід було залишатися в ліжку й пити багато гарячого чаю. Мама дуже переймалася, що не прислухалася до моїх скарг сьогодні вранці. Вона власноруч вичавила мені сік із трьох лимонів, а потім ще півгодини сиділа біля мого ліжка, аби впевнитися, що я випила все до останньої краплі. Та все ж, мабуть, я трохи перестаралася, стукаючи зубами, як від ознобу. Мама принесла мені ще дві ковдри, попідтикала їх мені зусібіч, а під ноги поклала теплу грілку.
— Я така кепська мати, — бідкалася вона, гладячи мене по голові. — Надто ж зараз, коли тобі так тяжко.
Авжеж, мені справді було тяжко — через страшну спеку я обливалася потом, як у справжній лазні, а на моєму животі можна було, напевно, смажити яєчню.