На другому поверсі я натрапила на когось, але, отямившись, зрозуміла, що це — мій дідусь. Він, нічого не сказавши, схопив мене за плечі й потягнув до бібліотеки.
— Ти що тут за гармидер зчинила? — прошепотів він, зачинивши двері. — І чому ти прийшла так пізно? Я всі ноги перестояв перед портретом прапрапрадіда Г’ю і вже подумав, чи часом не сталося чогось із тобою.
— Взагалі-то сталося. Завдяки бабусі Медді я потрапила просто в спальню тітки Ґленди, — сказала я, віддихуючись після цієї пробіжки. — Думаю, вона встигла мене помітити і, можливо, вже цієї хвилини телефонує до поліції.
Лукас мене дуже вразив, поставши переді мною тим самим дідусем, якого я знала маленькою дівчинкою. Від молодого Лукаса з напомадженою зачіскою і сліду не залишилося.
На очі мені знову навернулися сльози, хоч як я не намагалася приховати свої почуття.
Дідусь цього не помітив, бо прислухався до того, що коїлося за дверима бібліотеки.
— Зачекай тут, я подивлюся, що там, — він різко обернувся до мене й посміхнувся. — Тарілка із сендвічами там. Про всяк випадок… А якщо хтось зайде…
— …то я — твоя кузина Ґейзл, — перебила я.
— То ти краще сховайся! Там, під письмовим столом.
Але все це виявилося марним — за кілька хвилин Лукас повернувся. Я вже трохи прийшла до тями і з’їла один сендвіч, а потім навіть спробувала прорахувати, скільки хвилин у мене залишилося до зворотного стрибка.
— Не варто хвилюватися, — сказав Лукас. — Тітка Гленда саме докоряє Чарльзові за нічні кошмари, які приходять до неї через нього від самого дня їхнього весілля, — він похитав головою. — Неймовірно! Єдиний спадкоємець династії власників великого готельного бізнесу дозволяє так із себе знущатися! Та облишмо Гленду, — посміхнувся Лукас. — Дай-но я на тебе подивлюся, внучко. Ти така, якою я тебе запам’ятав, тільки, напевно, ще трохи вродливіша. А що сталося з твоєю піжамою? Вигляд у тебе такий, наче ти щойно комини трусила.
Я кивнула.
— Нелегко було сюди дістатися. У 2011 році я більше не можу просто так тягати хронограф по домівці, бо Шарлотта щось підозрює. Вона тільки й чекає нагоди, аби напасти, наче якийсь звір. Я не здивуюся, якщо хвилин за десять вона зламає замок у моїй кімнаті. А зараз у мене обмаль часу, бо я довго простовбичила там нагорі в шафі, — роздратовано мовила я. — А якщо я знову стрибну не у свою кімнату, то виявиться, що я замкнулася сама від себе, розумниця! — Зітхаючи, я сіла у фотель. — От халепа! Нам треба буде домовитися ще раз. І перед цим-таки клятим балом. Пропоную зустрітися на даху! Мені здається, це єдине місце в усьому будинку, де нам ніхто не завадить. Може, завтра опівночі, як гадаєш? У тебе вийде пролізти на дах непомітно? Ксемеріус казав, що існує якийсь потаємний хід через камін, але я не знаю…
— Ану, зажди, — сказав посміхаючись дідусь. — У мене було кілька років, щоб як слід подумати. І знаєш що? Я дещо приготував. — Він показав на стіл, на якому поряд із тарілкою сендвічів лежала книга: важезний фоліант.
— Це що, «Анна Кареніна»?
Дідусь кивнув.
— Нумо, розгортай!
— Ти що, сховав усередині якийсь шифр? — припустила я. — Як у «Зеленому вершнику»?
Невже це правда? Лукас витратив тридцять сім років лише на те, щоб ускладнити мені завдання? І тепер мені доведеться день і ніч вираховувати потрібні літери?
— Краще просто розкажи мені, що там усередині. Ми маємо ще кілька хвилин.
— Не забігай поперед батька в пекло. Прочитай спочатку перше речення, — заохочував мене дідусь.
Я перегорнула книгу на початок.
— «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму».
Ще б пак… Нівроку. І так розумно. Ось тільки…
— Здається, зовні цілком нормально, правда ж? — сяючи проказав Лукас. — Але це спеціальне видання. Перші чотири сотні сторінок і останні чотириста — з твору Толстого, а двісті сторінок посередині — з мого власного, і призначені вони для тебе. Надруковано їх тим-таки шрифтом. Чудово замасковано, правда? Там ти знайдеш усі відомості, які мені вдалося зібрати для тебе за тридцять сім років. Хоча я досі так і не з’ясував, що саме змусить тікати з хронографом Люсі й Пола. — Забравши у мене книгу, він перегорнув кілька сторінок. — Ми маємо докази того, що граф від самого дня заснування Ложі приховував від Вартових важливі матеріали — пророцтва, з яких випливає, що філософський камінь зовсім не такий, яким намагається подати його граф.