Тож я знову тут, у 1953 році, на зеленій канапі, на самоті, відстоюю свої погляди і вже більше починаю вірити у власні сили.
— Знання — це сила, — спробувала підбадьорити я себе. А потім міцно зціпила зуби і розгорнула книгу.
Лукас здебільшого переписав записи Вартових 1782 і 1912 років, адже ці роки, «дорога моя внучко, надто сильно стосуються саме тебе. У 1782-му розбито так званий Флорентійський Альянс і у Внутрішньому Колі викрили зрадника. Хроніки Вартових не дають нам прямої згадки про ці події, але, за записами, ви з Ґідеоном були до цього причетні».
Я звела очі. Може, це натяк на бал, який я так шукала? Та навіть якщо так, через це я не порозумнішала. «Дякую, любий дідусю», — зітхнула я. Це така ж корисна інформація, як «Стережись канапок із пастормою». Я перегорнула сторінку.
— Ти тільки не лякайся, — почувся голос за моєю спиною.
Цю фразу точно потрібно внести до списку останніх фраз, які доводиться почути прямо перед смертю (одразу ж після «Та він не заряджений» і «Це ж просто гра»). Звісно, я тут же страшенно злякалася.
— Та це всього лише я.
За канапою стояв Ґідеон і зарозуміло посміхався мені. Від його погляду я почала дивно почуватися і в мені завирували суперечливі почуття, контролювати які я не могла.
— Містер Вітмен вважає, що зараз моя скромна компанія тобі не зашкодить, — невимушено мовив Ґідеон, — а я раптом згадав, що тут терміново треба поміняти лампочку.
Він підкинув лампочку до стелі, немов справжній жонглер, впіймав її та граційно опустився на канапу поруч зі мною.
— А в тебе тут затишно. О, кашемірове покривало! І виноград. Гадаю, місіс Дженкінс тебе явно любить.
Та я весь час не зводила очей з його блідого гарного обличчя, намагаючись опанувати себе та заспокоїтися. І спромоглася лише закрити «Анну Кареніну».
Ґідеон уважно спостерігав за мною, його погляд ковзав по моєму чолі, вниз до очей і потім до рота. Я хотіла відвернутися і відсунутися від нього, але водночас мені не вистачало його погляду, бо я й далі зачаровано витріщалася на нього, немов кролик на удава.
— Може, скажеш мені хоча б «привіт»? — запитав він і подивився мені в очі. — Навіть якщо ти на мене досі сердишся.
При цьому куточки його губ глузливо підскочили догори, і це вивело мене із заціпеніння.
— Дякую, що нагадав.
Я відгорнула волосся з чола, випростала спину і знову відкрила книгу, цього разу десь на початку. Просто ігноруватиму його — хай не думає собі, що між нами все добре.
Але Ґідеона не так просто було спекатися. Він поглянув на стелю:
— Щоб замінити цю лампочку, мені доведеться ненадовго вимкнути світло. На якийсь час тут буде темно.
Я мовчала.
— Маєш ліхтарика?
Я нічого не відповіла.
— З іншого боку, сьогодні лампочка, здається, світить цілком стерпно. Може, хай уже буде, як є?
Я відчувала на собі його погляд, він немов торкався мене, але я й далі вперто витріщалася в книгу.
— Гм, можна мені трохи твого винограду?
І тут мені терпець увірвався.
— Авжеж, бери, тільки дай мені спокійно почитати! — пирхнула я. — І замовкни, гаразд? Мені зовсім не хочеться заводити тут із тобою балачки.
Якийсь час Ґідеон мовчки їв виноград. Я перегорнула сторінку, хоча не прочитала ані слівця.
— Мені сказали, що вже сьогодні зранку в тебе побували відвідувачі, — він заходився жонглювати двома виноградинами. — Шарлотта щось говорила про таємничу скриню.
Так он у чім сила, що кобила сива. Я поклала книгу на коліна.
— Отже, ти все правильно почув про балачки?
Ґідеон широко посміхнувся.
— Агов, але ж це зовсім не балачки. Мені цікаво, чому це раптом Шарлотта вирішила, що в тебе може бути щось таке, що тобі передали Люсі й Пол.
Ага, він тут, щоб вивідати щось у мене, це ж ясно як білий день. Можливо, за наказом Фалька чи ще когось. «Будь до неї лагідніший, тоді вона точно видасть усі таємниці». Вважати жінок дурепами — це, напевно, така сімейна риса де Віллерзів.
Я перекинула ноги на канапу і вмостилася на турецький лад. Отакій роздратованій мені було значно легше дивитися йому в очі, у мене навіть губа не тремтіла.
— Краще спитай Шарлотту, як це спало їй на думку, — холодно сказала я.
— Я вже питав. — Ґідеон так само всівся по-турецькому.
Тепер, сидячи одне проти одного на цій канапі, ми нагадували двох індіанців. Цікаво, чи існує щось абсолютно протилежне люльці миру?