Величні звуки оркестру наповнювали залу до найглибших куточків, і помалу голоси довкола стихли.
Ґідеон притулив ліву руку до стегна, а праву подав мені.
— Тобі не здається, що цей менует Гайдна просто чудовий? — невимушено мовив він. — А ти знаєш, що цей композитор мало не став членом Ложі? І станеться це за десять років, під час його подорожі Англією. Тоді він серйозно замислився над нагодою осісти в Лондоні надовго.
— Подумати тільки! — Я прослизнула повз нього вперед і трохи схилила голову, щоб не спускати з нього очей. — Донині я вважала Гайдна лише катом маленьких дітей.
Принаймні він катував мене у дитинстві. Це я добре пам’ятаю, коли Шарлотта напрочуд завзято раз у раз грала його сонати для фортепіано. А тепер так само завзято вона розшукувала хронограф.
Але я не могла пояснити це Ґідеонові, бо ми вже перемістилися з четвірки у велике коло. Тож мені довелося зосередитися на тому, аби рухатися праворуч по цьому колу.
Хтозна, в чому там була річ, але якоїсь миті я збагнула, що мені справді подобається процес. Полум’я свічок дивовижно мерехтіло на вечірньому вбранні, музика вже не здавалася нудною і застарілою. Де там — вона якнайкраще пасувала до загальної атмосфери. Довкола безтурботно сміялися гості. Перуки теж не виглядали дурнувато, я почувалася легко і вільно.
Танок нарешті розпався, і я покружляла до Ґідеона, ніби все життя тільки те й робила, що кружляла на балах. Він глянув мені у вічі так, наче ми в цій залі зосталися самі.
Із таким дивним, піднесеним настроєм я не могла нічого, крім як випромінювати його в широкій посмішці, геть забувши про застереження Джордано — «у вісімнадцятому столітті зуби не вишкіряють». Скидалося на те, що моя посмішка геть зіпсувала кров Ґідеону. Він узяв мою простягнуту руку та, замість легкого торкання пальцями моєї долоні, міцно її вхопив.
— Ґвен, відтепер я ніколи нікому не дозволю себе…
Я так і не дізналася, що він там нікому не дозволить, бо цієї миті його руку перехопила леді Лавінія, а мою вона вклала в долоню свого партнера. Та ще й, сміючись, докинула:
— Ми ненадовго поміняємося. Ви ж не заперечуєте?
Особисто я заперечувала, та й Ґідеон щось забарився. Але відтак уклонився леді Лавінії, а мене залишив напризволяще, мов покірну молодшу сестричку (якою я, власне, й була). Моє натхнення як корова язиком злизала.
— Я ще звіддаля захоплювався вами, — промовив мій новий кавалер, коли я випросталася з глибокого реверансу і подала йому руку. Мені закортіло зараз же вихопити її, бо його пальці були вологими й липкими. — Мій друг, містер Мерчант, уже мав щастя познайомитися з вами на суаре в леді Бромптон, і він хотів познайомити нас. Одначе зараз я можу зробити це й сам. Я — лорд Фліт. Той самий лорд Фліт.
Я чемно усміхнулась. Ага, он воно що! Друг цицькома-цальника містера Мерчанта. Ми й далі танцювали одне проти одного, і я страшенно сподівалася, що той самий лорд Фліт скористається нагодою і витре вогку руку об штани. Я безпорадно озирнулася, шукаючи очима Ґідеона. Але він, здавалося, цілком захопився спілкуванням з леді Лавінією. Кавалер із сусідньої пари теж витріщався на неї, себто на її декольте, без жодного жалю залишивши свою даму поза увагою. Та й наступний за ним… О леле! Та це ж Джеймс! Мій Джеймс! Нарешті я його знайшла! Він танцював із дівчиною в сливовій сукні й так життєрадісно сяяв, наскільки можливо сяяти, коли в тебе на голові біла перука, а обличчя вкрите білою пудрою.
Замість простягання руки лорду Фліту, я крутнулася повз леді Лавінію та Ґідеона в бік Джеймса.
— Перепрошую, чи не могли ви б зрушити трішки вперед, — сказала я якнайчемніше, попри спротив оточення. Я ще кілька разів крутнулася — і вже стояла перед Джеймсом.
— Даруйте, посуньтеся, будьте ласкаві.
Дівчину в сливовій сукні я лагідно штовхнула прямо в руки джентльмена навпроти. Потім я простягнула отетерілому Джеймсу руку й, затамувавши подих, спробувала впіймати музичний ритм. Озирнувшись, я побачила, що іншим теж довелося перелаштуватись, але вже скоро вони любісінько танцювали, наче ніде нічого. На Ґідеона я вирішила про всяк випадок не дивитись — натомість витріщилася на Джеймса. Я ніяк не могла повірити, що тримаю його за руку і ця рука така тепла та жива!
— Ви сполошили цілий ряд, — докорив мені Джеймс і суворо оглянув мене з голови до ніг. — До того ж ви недозволенно грубо відштовхнули від мене міс Амелію.
Авжеж, це таки був він! Той самий зарозумілий тон, що й завжди.
— Прошу вибачення, Джеймсе, але я конче мушу тобі… я повинна повідомити дещо надзвичайно важливе.