— Ну, до роботи!
Нік посвітив ліхтариком на обличчя нашого пращура.
— Як же він міг обізвати свою кобилу Ситою Енні! Кобила ж худа як скіпка, натомість сам він скидається на якогось бородатого кабанюгу!
— Ага, мені теж так здається, — я намацала за полотном ручку, яка зрушувала механізм потаємних дверей. Він, як завжди, трохи заїдав.
— Сплять, як немовлята. — Ксемеріус сів на найближчу сходинку. — Усі, крім містера Бернарда. У нього, видно, безсоння. Але дарма, цей нам не завадить. Я заскочив його в кухні, він там ласує холодними курячими ковбасками і дивиться фільм з Клінтом іствудом.
— От і чудово.
Картина звично заскреготіла і випнулась уперед, відкриваючи вхід — кілька сходинок між стінами, які вели до наступних дверей. Цим шляхом можна було потрапити у ванну на другому поверсі, з іншого боку двері приховувало дзеркало заввишки з людину.
Колись ми учащали туди, щоб полоскотати собі нерви, бо ж ніколи не можна було знати напевно: а що, коли у ванній хтось миється?! Але нащо цей таємний хід і справді був потрібен, це ми все одно не з’ясували. Може, хтось із наших пращурів полюбляв раптово, без попередження зникати і з’являтися деінде.
— То де ж стоїть ця скринька, Ксемеріусе? — запитала я.
— Ліворуш. Поміш штінами. — Сутінки заважали мені розгледіти, що там робить Ксемеріус, але в нього наче щось застрягло в зубах і він намагався його виплюнути.
— Ну й ім’ячко — Ксемеріус, язик зламаєш, — зауважив Нік. — Я б називав його Ксемік. Або Мерік. Можна я принесу цю скриньку?
— Він стоїть ліворуч, — сказала я.
— Яшик шламаєш. Ксемік або Мерік — не дошекаєшся! Та я шпадкоємець шлавного роду могутніх демонів, а наші імена…
— Скажи, ти що там жуєш?
Ксемеріус сплюнув і прицмокнув.
— Та вже нічого. Поласував тут одним голубком, який закемарив на даху. Пір’я, хай йому грець.
— Але ж ти не вмієш їсти!
— Дехто взагалі не знає ні бельмеса, але всіх повчає, — ображено буркнув Ксемеріус. — І навіть маленького голубка мені не подарує.
— Ти не можеш з’їсти ніякого голубка, — повторила я. — Ти — привид.
— Я — демоні І можу трощити все, що схочу! Одного разу я проковтнув цілого священика, у рясі зі стоячим комірцем. Чого витріщаєшся з недовірою?
— Ти краще пильнуй, щоб нас ніхто не заскочив.
— Гей! Чи ти не віриш мені?
Тим часом Нік спустився й посвітив у стіні своїм ліхтариком: — Нічого я тут не бачу.
— Таж скринька за цеглою. У потаємній кімнаті, ти, йолопе, — сказав Ксемеріус. — І я не брешу! Якщо кажу, що вмолов голуба, значить, вмолов!
— Вона в кімнаті за цеглою, — повідомила я Нікові.
— Я навряд чи відсуну бодай якусь із цих каменюк. — Мій менший брат, опустившись навколішки, спробував там і там натиснути на стіну.
— Аго-о-ов! Я з тобою розмовляю! — мовив Ксемеріус. — Ти що, вирішила мене не помічати, га, плаксійко?
Я нічого не відповіла, і тоді він зарепетував:
— Ну гаразд! Це був голуб-привиді Але він теж рахується.
— Голуб-привид, ой, сміхота. Навіть якби якийсь привид мав вигляд голуба, ти б все одно не зміг його з’їсти. Духи не можуть убивати один одного.
— Та їх бомбою не зрушиш, усі ці цеглини, — зауважив Нік.
Ксемеріус розлючено пирхнув.
— Так, по-перше, навіть голуби іноді залишаються на землі по своїй смерті — хтозна, навіщо. Може, не помстилися якомусь там котові. По-друге, даруй, як ти відрізниш голуба-привида від непривида? І по-третє: їхнє життя привида закінчується у мене в пащі, бо (хтозна-скільки разів тобі торочити) я — демон! У вашому світі на мене не надто вже зважають, але у світі привидів я доволі велике цабе. І коли ти, нарешті, це утямиш?
Нік підвівся і кілька разів копнув по стіні.
— Ні, нічого не вийде.
— Ш-ш-ш! Припини, тихіше.
Вистромивши голову з проходу, я докірливо глянула на Ксемеріуса.
— Ну, велике цабе, що скажеш?
— Про що? Зауваж, я й словом не обмовився про цеглини, що їх треба зрушити.
— То як нам туди дістатися?
— За допомогою молотка й довбила, — пролунала блискуча відповідь.
Але дав її зовсім не Ксемеріус, а містер Бернард. Я заклякла з переляку. Він стояв лише за якийсь метр од мене. У сутіні виблискувала золота оправа його совиних окулярів. І його зуби. Невже він посміхався?