— Лес! — Звісно, у Ґідеона не залишалося вибору. Леслі була справжнім майстром переконання. Певно, Ґідеон узагалі не втямив, що сталося.
— Ти ще мені за це подякуєш, — захихотіла Леслі. — А зараз повернімося до костюмів. Я вже вибрала зелений друшляк і повстромляла в нього кулькові ручки — грандіозний вийшов капелюх. Якщо хочеш, можу залишити його тобі.
Я застогнала.
— Боже мій! Ти що, справді просиш мене прийти на наше перше побачення з Ґідеоном у пакеті для сміття і з друшляком на голові?
Леслі трохи завагалася.
— Але ж це мистецтво! До того ж це весело. І безкоштовно, — пояснила вона. — Крім того, він так у тебе втюрився, що йому начхати, у що ти вдягнута.
Я вже зрозуміла, що треба діяти більш витончено.
— Добре, — сказала я здаючись. — Якщо ти так хочеш, ми таки підемо на цю вечірку в костюмах марсіан. Ти реально крута дівчина, бо тебе не хвилює, чи вважає Рафаель дівчат у зеленому сміттєвому пакеті і друшляку зі щупальцями на голові сексуальними. Танцюючи, ти шарудітимеш і почуватимешся як… як справжній сміттєвий пакет. А легкий хімічний аромат пакета… Тим часом Шарлотта у своїй ельфовій сукні пропливатиме повз нас і пускатиме свої шпички…
Леслі замовкла рівно на три секунди. Відтак процідила:
— Так, мені це справді по цимбалах…
— Гаразд, бо інакше я давно б уже запропонувала тобі попросити одяг у мадам Россіні — вона позичить нам будь-який зелений костюм: сукні з фільмів із Ґрейс Келлі та Одрі Хепберн. Танцювальні костюми золотих двадцятих років, у яких можна танцювати чарльстон. Або бальні сукні з…
— Та годі, годі, — пробурчала Леслі. — Я здалася вже на Ґрейс Келлі. Давай забудемо про сміттєві пакети. Як ти гадаєш, мадам Россіні вже прокинулася?
— Ну як я? — покрутилася перед нами мама. Вона вже тричі перевдягнулася, бо сьогодні зранку їй зателефонувала місіс Дженкінс, секретарка Вартових, і попросила її супроводити мене в Темпл на елапсацію.
— Так і вабиш очі, — сказала я, навіть не глянувши.
Лімузин ось-ось мав з’явитися з-за рогу. Цікаво, чи приїде Ґідеон, щоб забрати мене? Чи чекатиме мене в штабі? Учорашній вечір так невчасно обірвався. Ми стільки всього мали сказати одне одному.
— З вашого дозволу зауважу, що блакитна сукня личить вам значно більше, — зронив містер Бернард, якраз змітаючи в холі пиляку з картин величезним пір’яним віничком.
Мама прожогом помчала нагору.
— Правда ваша, містере Бернард! Це надто пишне та елегантне вбрання для середини суботнього дня. Хтозна, чи не вирішить він, що я так вирядилася задля нього.
Я докірливо посміхнулася містеру Бернарду.
— Ви впевнені, що мали на увазі саме це?
— Вона сама запитала, — карі очі за товстою совиною оправою хитро мені підморгнули. Відтак містер Бернард виглянув у вікно. — А ось і лімузин. Може, попередити їх, що ви трохи забарилися? До блакитної сукні складно дібрати відповідне взуття.
— Я сама це зроблю! — крикнула я, підхопивши на плече сумку. — До побачення, містере Бернард. І подбайте, будь ласка, про самі-знаєте-кого.
— Певна річ, міс Ґвендолін. Самі-знаєте-хто навіть близько не підійде до самі-знаєте-чого. — І з ледь помітною усмішкою містер Бернард знову взявся до роботи.
Та Ґідеона в лімузині й близько не було. Але натомість сидів містер Марлі, який відчинив переді мною дверцята, щойно я вийшла. Його обличчя, схоже на місяць, було таке ж перелякане, як останніми днями. А може, й трохи більше. І на моє бурхливе: «Ну хіба не чудовий весняний день?» містер Марлі просто промовчав.
— А де місіс Грейс Шеферд? Мені було доручено відвезти її в Темпл разом із вами.
— Звучить так, ніби ви доправляєте її на судовий процес, — сказала я. Ох, якби ж то я знала, наскільки я маю слушність, тоді б мій настрій не був таким піднесеним.
Коли мама нарешті вийшла, ми покотилися лондонськими вулицями. Ми простояли лише в трьох заторах і вже за п’ятдесят хвилин були на місці. Я вкотре загадалася над питанням, чому ми не скористались метро.
Біля входу в штаб нас привітав містер Джордж. Я помітила, що він значно серйозніший, ніж зазвичай, а його посмішка дещо силувана.
— Ґвендолін, містер Марлі проведе тебе вниз для елапсації. А вас, Ґрейс, очікують у Драконячій залі.
Я запитально подивилася на маму.
— Що' їм від тебе треба?
Мама знизала плечима, але одразу напружилась.