Я цілоденно блукав широкими брукованими вулицями, обабіч яких підносились на чорних, пофарбованих смолою цоколях старі кремезні кам’яні будинки з червоними череп’яними дахами; годинами стовбичив на одному з численних горбатих містків через глибокий яр, на дні якого шуміла каламутна річечка з турецькою назвою Анчекрак, й впивався червоним золотом кленів, сріблом тополь та химерно забарвленими бензиновими плямами, що спливали за течією. Інколи я тинявся серед вікових дерев, де ми хлопчаками гралися у війну, і замріяно дивився на занедбану водонапірну башту серед парку, яку примхливий будівничий загримував під справжню середньовічну вежу з круглими бійницями та могутніми зубцями. В моїй уяві спалахували численні пригоди дитинства: колись ми полюбляли «штурмувати» цю вежу. От і зараз тут з гамором вовтузилась малеча…
Часом думки мої заглиблювались у безодню минулого — я намагався уявити рідне Квітуче у ті часи, коли воно ще звалося Блюмендорфом, а його чистими брукованими вулицями неквапом ходили, посмоктуючи люльки, худорляві німці в капелюхах, з ціпками та огрядні блакитноокі німкені, чиє біляве волосся ховалося під чепурними чепчиками, а великі робочі руки — під біленькими фартушками.
Так, той самий мудрий німець, що садив картопельку на Січі, садив її і в моєму рідному Блюмендорфі. І виявився, треба сказати, непоганим господарем: все, що робив, — робив добротно й зі смаком. Так і жив собі німецький Блюмендорф серед українських та болгарських селищ, працював із ранку до вечора, ходив до кірхи у неділю, голови не хилив, з сусідами ладив, а згодом… Та це зараз усім відомо, що сталося згодом. В часи мого дитинства про це нічого не знали.
Так, одного чудового вересневого вечора я опинився біля Сірого Дому. Тепер, після того, як я побачив на власні очі Львів та Прибалтику, Київ та давньоруські кремлі, мені стало дивно, від думки, що колись цей, зрештою, середній за розмірами міський будинок, здавався нам, дітлахам, величною спорудою. Із замком або фортецею він, певна річ, не мав нічого спільного — тільки й того, що був занедбаний. Але усвідомивши це, я ще глибше поринув у сентиментальні почуття, зворушений мало не до сліз.
Сірий Дім. Ця дивовижна споруда вабила нас, малечу, навіть більше ніж водонапірна башта — вабила і водночас лякала. Похмуро височіла вона понад самим яром, у якому джеркотів Анчекрак, і мовчки дивилися на протилежний беріг чорні отвори вікон з сірих, вкритих багатовічним мохом стін, нижня частина яких потопала у височенних бур’янах та кущах, що пишно зеленіли на схилах яру.
Ми гралися біля Сірого Дому, але боялися заходити всередину. У нашій хлоп’ячій уяві він огортався романтичним серпанком: ставав то лицарським замком з романів Вальтера Скотта, то примарним домом Ашерів, і ми пошепки розповідали одне одному про білу постать, яка ночами з’являється на двоскатному черепичному даху, про сині вогники, що спалахують іноді у напівпідвальних вікнах, про дивні звуки, що нібито вчуваються місячної пори. Зараз уже важко згадати, що в тих оповідях було правдою, а що — витвором нашої розбурханої від прочитаних книжок уяви. А шкода. Можливо, це б пролило деяке світло на подальші події.
Фасад Сірого Дому був, безперечно, найбільшою мистецькою пам’яткою старого Блюмендорфа. Примха колишнього власника дала цілковиту волю уяві невідомого архітектора, і той вкрив стіни, портали, карнизи найдивовижнішими химерами. Грифони й сфінкси били крилами й погрозливо піднімали пазуристі лапи, грецькі маски корчили страхітливо-кумедні пики, щерили ікла зовсім вже незнані потвори. Над вікнами вирячували очі кам’яні сови та розправляли перетинчасті крила якісь напівжінки-напівкажани. Обабіч парадних дверей застигли у почесній варті звабливо оголені каріатиди, що на перший погляд здавалися звичайнісінькими русалками, але замість риб’ячих хвостів мали гадючі, з ощереними лев’ячими головами на кінцях.
Розглядаючи все це страхіття, я раптом помітив одну деталь, що досі уникала моєї уваги: понад дверима дві потвори тримали в лапах мармурову дошку, на якій виразно проступали незнайомі літери. Обабіч були розташовані два щити з якимись геометричними символами, а понад дошкою — бундючний герб, увінчаний трьома лицарськими шоломами з розкішним пір’ям. Раніше я чомусь не помічав всього цього. Дивно.
Надивившись досхочу на трохи грубуватий, але вражаючий витвір невідомого будівничого, я зупинив погляд на лискучій червоній вивісці краєзнавчого музею, що містився тут. Він виявився відчиненим, і я вирішив зайти.