— Вибачте, а ви бува не родич покійного Миколи Стеценка?
— Я його син.
— То ви — Петро Стеценко?
Старий розхвилювався.
— Гай-гай! Я ж знав вашого батька, добре знав… А вас пам’ятаю ще пацаном, коли ви бігали сюди дивитися монети! Як швидко плине час…
Так я познайомився з Максимом Йосиповичем Штольцем. Розлучилися ми того дня друзями і залишаємося ними й досі, не зважаючи ні на що.
Повз тітку Параску не проходила жодна подія у Квітучому. Першого дня по приїзді я й дізнався від неї про жахливу новину. В селищі, яке роками не знало злочину, почали зникати діти.
Першим зник сусідський дев’ятирічний Василько. Батьки були в розпачі. Підняли на ноги весь райвідділ міліції, обдзвонили рідню, що мешкала в найближчих містах — Одесі, Чорноморську, Арцизі. Все було марно. Аж на сьомий день хлопчик нарешті приплівся додому — брудний, виснажений, блідий, як смерть. Він ледве тримався на ногах і не міг ворухнути язиком — лише перелякано водив навкруги великими очима, оточеними темними колами. Василька поклали в ліжко й негайно покликали лікаря. У ліжку хлопчик одразу знепритомнів. Ввечері у нього з’явився жар, почалося марення — щось про Сірий Дім, про якогось господаря, чи то володаря, та ще чомусь про нехрещених малюків. Інколи хворий розпочинав голосно кричати й битися, вигукуючи незрозумілі слова, ніби іноземною мовою. Потім уговтувався й деякий час лежав нерухомо, тихенько постогнуючи.
Так тривало три доби. Лікарі з відчаю хапалися за голови, не знаючи, що робити. Вони вже збиралися звернутися до обласних фахівців, коли на четвертий день хлопчик прийшов до тями, жар спав і маячня припинилася. Здоров’я поверталося до Василька на очах — на втіху батькам. Ще за кілька діб колишній хворий вже гасав вулицями разом з товаришами, веселий та моторний, як і раніш. Єдине, що лишилося від пригоди, — загадкові провалини в пам’яті. Хлопець геть не пам’ятав, що ж з ним сталося й де він проблукав цілий тиждень. Всі події, починаючи з останнього дня перед зникненням і до одужання, наче випали з пам’яті, залишивши туманні згадки про якесь підземелля, але як він туди потрапив і що саме там сталося — цього пригадати не міг. Незабаром зникли і ці непевні спогади. Врешті-решт батьки й лікарі вирішили, що хлопчик, можливо, потрапив до якогось покинутого льоху, заблукавши у руїнах, а все інше — наслідок переляку й тривалого голодування.
Згодом про цю подію почали вже забувати, коли раптом зник хлопчик у Байстрюків, що жили біля школи, через тиждень — восьмирічна донька болгарина Чорбаджі. Ніхто з них не повернувся. Міліція обшукувала всі навколишні посадки, яри, покинуті будинки на краю селища, нишпорила там і тут — все було марно. По хатах чорними комахами поповзли чутки, одна моторошніша за іншу. Батьки особисто забирали дітей зі школи, не дозволяли малечі гратися на вулиці ледь починало ночіти… В Квітучому поселився жах.
— Хто це такий?
Моє запитання вдарило в тиху порожнечу музейної зали. Зі стіни дивилося тонке й водночас суворе обличчя, намальоване вишуканим пензлем старовинного маляра. Холодний, доскіпливий погляд великих очей, тонкий ніс, сухі, майже непомітні губи, що вигиналися сумною й водночас недобре глумливою посмішкою, — все вказувало на аристократизм та неабиякий розум, а діаманти орденів, що тьмяно поблискували з-під старого брунатного лаку картини, свідчили про високе становище у суспільстві.
— О! Це і є барон Бальтазар фон Шнее, колишній власник цього дому, — Максим Йосипович Штольц був помітно задоволений моїм запитанням.
— Це незвичайна людина… Його ім’я оточене суцільною таємницею — мені так і не вдалося відшукати прізвища фон Шнее у німецьких дворянських родоводах. Але ж він був аристократом, справжнім аристократом — варто уважно подивитися на його обличчя, і всілякі сумніви зникнуть! Яка порода!
Хвилинку ми помовчали, роздивляючись обличчя барона, і мій гід повів далі: