— Не плачте, — сказав він нарешті. — Вона собі мирно спочиває. Ви мали б подякувати мені за це.
Місяць сховався за великим пасмом туману, і це дало мені час заспокоїтись. Тільки тепер увесь я немов закляк. Язик ледве ворушився в роті, очі майже нічого не бачили.
— Ви хочете сказати, — промовив я нарешті наче з-під води, — що всі вони спочили і я маю дякувати вам за них усіх? Так?
Яка то, певне, була для нього полегкість! Він же всі ці місяці чи, може, й роки чекав нагоди комусь відкритися — байдуже де, байдуже як. Знову виринув місяць. І в його світлі я побачив, як тремтять Шренкові губи, прагнучи вилити все те.
— Так. Я їм усім допоміг.
— О боже! — ахнув я. — Допоміг? Допоміг?
Ноги більш не тримали мене, і я мусив сісти на поміст. Шренк підсобив мені й став поряд, здивований моєю слабкістю, владний тепер наді мною і над дальшими подіями цієї ночі, добродій, що благословляв людей убивством, позбавляв їх страждань, рятував від самотності, присипляв їхні лихі долі, визволяв від життя. Дарував їм захід сонця.
— Але ви теж допомогли, — розважливо сказав він. — Ви письменник, людина допитлива. Все, що я мав робити, — це ходити скрізь за вами, підбираючи ваші обгортки від цукерок. А знаєте, як легко ходити назирці за людьми? Вони ніколи не оглядаються. Ніколи. От і ви не оглядались. Де там, ви й гадки про мене не мали. А тим часом були моїм вірним собакою-поводирем, посланцем смерті, і то довше, ніж ви собі уявляєте. Понад рік. Ви наводили мене на людей, яких збирали для своїх книжок. На всю ту жорству на доріжці, полову, що летить за вітром, порожні черепашки на березі, гральні кості без очок, карти без малюнка. Без минувшини, без сьогодення. Отож я звільняв їх і від майбуття.
Я поглянув на нього знизу вгору. До мене поверталася сила. Безпорадна туга вже майже розвіялась. У душі поволі наростав гнів.
— То ви усе це визнаєте, так?
— А чом би й ні? Все воно не більш як кисла відрижка на вітрі. Якщо після цієї нашої розмови ми з вами й підемо до поліційного відділка, на що я цілком згоден, ви однаково не матимете жодного доказу, що я вам таке казав. Усе це марно випущена пара.
— Не зовсім, — заперечив я. — Ви не могли встояти перед спокусою взяти щось на згадку в кожної жертви. У вашій проклятій богом оселі знайдуться й грамофонні платівки, й пляшки шампанського, й штучні щелепи.
— Сучий син!.. — вигукнув Шренк і замовк. Тоді хрипко засміявся й вискалив зуби. — Хитро зроблено. Витягли з мене, еге? — Він похитався на підборах, про щось міркуючи. — Ну, — мовив нарешті, — тепер мені лишається тільки вбити вас.
Я аж підскочив. І хоч при своєму зрості не відзначався хоробрістю, проте Шренк відсахнувся назад.
— Ні, — сказав я. — Ви цього не зробите.
— Чому?
— Тому, — відповів я, — що ви не можете вбити мене власноруч. І їх не вбивали. До прямого насильства ви не вдавалися. Тепер я розумію вашу логіку. Ви воліли, щоб люди самі заподіювали собі смерть, тобто ви знищували їх, стоячи осторонь. Так я кажу?
— Так! — У ньому знов заграла гордість. Він нібито й забув про мене, озираючи своє славне, осяйне минуле.
— Старий із павільйону на трамвайній станції. Вам досить було підпоїти його. Ну, може, ще штовхнути, щоб він ударився головою об бордюр каналу, а тоді стрибнути у воду й допевнитися, що він уже в клітці.
— Так!
— Стара жінка з канарками. Все, що ви зробили, — це стали над її ліжком і скорчили страшну гримасу, так?
— Так!
— Сем. Дали йому стільки міцного питва, що він опинився в лікарні.
— Так!
— Джіммі. Простежили, щоб він видудлив утричі більше, ніж міг. Вам навіть не довелося перевертати його у ванні. Сем перевернувся й потонув?
— Так!
— П'єтро Массінелло. Ви написали скаргу до міської управи, щоб приїхали й забрали його разом з усіма собаками, котами й птахами. Якщо він ще живий, то скоро помре?
— Так!
— Ну й, звісно, перукар Кел…
— Я викрав у нього голову Скотта Джопліна, — сказав Шренк.
— А Кел так перелякався, що втік із міста… Джон Вілкес Гопвуд. Чоловік, що над усе в світі любив самого себе. Ви написали йому листа на іменному папері Констанс Реттіген, і з вашої ласки він щоночі приходив голий на пляж перед її будинком. І Констанс із переляку запливла далеко в море і втопилася?
— Достеменно так!
— Потім ви позбулися й Гопвуда, давши йому знати, що бачили його на пляжі тієї ночі, коли зникла Констанс. Надіслали жахливого, брудного листа, де спаплюжили його як найпослідущого покидька.