На березі вже панувала пустка. Та ще більша пустка запала в моїй душі, коли я звів очі на старий венеційський поміст.
Небажана особа (лат.).
— Поганого рису! — прошепотів хтось. Я сам.
Давнє китайське заклинання, яке вигукували край рисового посіву, щоб убезпечити майбутній врожай від руйнівного наслання заздрих богів.
Поганого рису…
Та хтось уже наступив на великого змія.
Хтось причавив його ногою.
На дальшому кінці помосту згинула без вороття естакада «Крутих гірок».
А те, що лишилося, лежало тепер у надвечірньому присмерку, мов безладно розкидані величезні бирюльки. Але в цю гру грав тепер тільки один екскаватор, що, пахкаючи мотором, нахилявся, підхоплював з піску ті бирюльки й тішився ними.
«Коли скінчиться це вмирання?» — почув я Келові слова, сказані кілька годин тому.
Дивлячись на оголений, мов кістяк, кінець помосту попереду й на навальну хвилю туману, що сунула до берега, я раптом відчув, як спину мені всипало морозом. Хтось ішов за мною назирці. Я крутнувся.
Одначе те ніщо переслідувало не мене.
По той бік вулиці я побачив А. Л. Шренка. Він біг, глибоко застромивши руки в кишені пальта, втягши голову в темний комір, і раз у раз озирався, мов пацюк, за яким женуться собаки.
О боже, подумав я, тепер я знаю, кого він мені нагадує.
Едгара По!
Оті всім відомі фотографії, сумовиті портрети Едгара Аллена По: високе й ясне матово-біле чоло, замислені, сповнені похмурого вогню очі, скорботно зімкнені уста під темними вусами, косо пов'язана шийна хустка над неохайним комірцем, що підпирає випнутий і судомно-рухливий кадик.
Едгар Аллен По.
По тікав. І Шренк тікає. Озираючись на безформну масу туману, що швидко настигає його.
Господи боже, подумав я, вона переслідує нас усіх.
На той час, як я дійшов до кіно «Венеція», жадібний туман уже огорнув усе довкола.
Старий кінотеатр «Венеція» належав містерові Шейпшейду і вирізнявся з-поміж інших тим, що був останнім з нічних річкових кораблів, котрі завжди трималися біля самої межі припливу, хоч би в якій країні світу плавали.
Чільна половина кінотеатру стояла на бетонній алеї, що веде з Венеції до Оушен-парку й Санта-Моніки. А задня половина виступала на поміст, так що край її нависав над водою.
Цього надвечір'я я зупинився перед кінотеатром, поглянув угору й аж охнув.
Над входом не було звичної афіші з назвами фільмів. Лиш одне-єдине слово величезними півметровими літерами:
ПРОЩАВАЙТЕ!
Наче удар ножем у живіт.
Я ступив уперед, до каси.
Там сидів містер Шейпшейд, приязно всміхаючись і махаючи мені рукою.
— Прощавайте? — скрушно запитав я.
— Авжеж! — засміявся Шейпшейд. — Тра-та-та, тудл-ду! Прощавайте! До того ж безплатно! Заходьте! Всі друзі Дугласа Фербенкса, Томаса Мегана, Мілтона Сілза і Чарлза Рея — мої друзі.
Почувши ті імена з мого дитинства, я розчулився. То були актори, яких я бачив на давніх мерехтливих екранах у два, в три, в чотири роки, сидячи на материних колінах у холодному кінотеатрику в північній частині Іллінойсу, ще до «поганого рису», до того, як ми подалися на захід у старезному розшарпаному «кісслі», навіть поперед оклахомських фермерів, і батько шукав роботу бодай на дванадцять доларів за тиждень.
— Я не можу, містере Шейпшейд.
— Гляньте ви на нього! Він не піде! — Шейпшейд здійняв руки до неба й викотив очі, достоту як Стромболі, розлючений вихватками Піноккіо й ладний перерізати його нитки. — А це чому ж?
— Коли я виходжу з кіно на осоння, мене поймає туга. Все бачиться в чорному світлі.
— Та де ж те осоння?! — вигукнув Шейпшейд. — А поки вийдете, й зовсім споночіє!
— До речі, я хотів запитати вас ось про що, — сказав я. — Чи ви часом не бачили три дні тому старого чоловіка, що завжди сидів у павільйоні біля трамвайної станції, Білла… Віллі… Вільяма Сміта? Чи не чекав він тут на когось того вечора?
— Аякже, я ще й напався був на нього. «Що це з вашою головою, Віллі? — питаю. — Чи то не ведмідь грізлі здер із неї чуприну?» Бо на голові в нього було справжнє посміховисько. То хто ж це пройшовся по ній газонокосаркою? Отой гаспид Кел?
— Еге ж. А ви не бачили: хтось зустрівся з Вільямом Смітом і повів його звідси?
— Мою увагу якраз відвернули. Зненацька підійшло по квитки аж шість чоловік, одразу шість! А коли я визирнув знову, містера Сміта, цебто Віллі, вже не було. А чого ви питаєте?