Музика змовкла.
Спустившись униз, я побачив, що Шейпшейд, знесилений, але щасливий, знов сидить у касі й продає квитки в туман.
Я обіруч схопив і міцно потиснув його долоню.
— У вас не буде поганого рису, еге?
— Що? — гукнув Шейпшейд зрадувано, але не розуміючи, про що йдеться.
— Ви житимете вічно, — сказав я.
— Хіба ви знаєте те, чого не знає сам бог? — спитав Шейпшейд. — Приходьте на нічні сеанси. О першій — Конрад Фейдт у «Калігарі». О другій — Чані в «Смійся, паяце». О третій — «Горила», о четвертій — «Кажан». Хто може бажати більшого?
— Не я, містере Шейпшейд.
Я рушив у туман.
— Вас не пойняла туга? — гукнув він мені вслід.
— Здається, ні.
— Ну, коли так здається, то ні!
Навколо була вже справжня ніч.
Кафе Модесті зачинилося раніше, ніж звичайно, до завтра чи назавжди — я не знав; отож розпитатися там про Вільяма Сміта, про його святкову стрижку чи вечерю було годі.
Поміст потопав у темряві. Світилося лиш в одному вікні — у картковому будиночку А. А. Шренка.
Я позирнув туди.
І, наче злякавшись, той приречений вогник миттю згас.
— Поганий рис? — перепитав Крамлі по телефону. Але тепер, коли він почув, що це я, голос його зазвучав привітніше. — Що за дурниця?
— Крамлі, — сказав я і проковтнув клубок у горлі, — я маю ще одне ім'я до нашого списку.
— До якого списку?
— Того, де жінка з канарками…
— То не наш список, а ваш…
— Шренк, — сказав я.
— Що?
— А. А. Шренк, психолог-практик з венеційського помосту…
— …а також ворожбит на картах таро, чорнокнижник, нумеролог-аматор, п'ятий вершник Апокаліпсиса?
— Ви його знаєте?
— Синку, я знаю геть усіх на помості, під помостом і навколо помосту, кожного бешкетника й громила, кожного пропащого п'яницю, що ночує на пляжі й прокидається від свого мертвого сну, тільки як зачує на світанні дух сімдесятидев'ятицентового шмурдяку. Кажете, А. А. Шренк, отой жалюгідний шибздик? І слухати не хочу!
— Не кладіть трубку! Я побачив знак на його обличчі. Він сам цього напитує. Тепер на черзі він. Торік я надрукував у «Десятицентовому детективі» оповідання про два зустрічні поїзди, що зупинилися на станції один проти одного. І ось один пасажир дивиться на пасажира у вікні напроти, в другому поїзді, вони обмінюються поглядами, і перший пасажир розуміє, що йому не слід було дивитись туди, бо той чоловік у другому поїзді — вбивця. А вбивця все дивиться на нього й посміхається. Ото й тільки. Посміхається. І перший розуміє, що він приречений. Він відводить погляд, сподіваючись, що це його врятує. Одначе той другий, убивця, й далі дивиться на нього. А коли мій герой знову кидає погляд туди, у вікні вагона напроти вже нікого нема. І він здогадується, що вбивця подавсь до виходу. А за хвилю той з'являється уже в цьому поїзді, в цьому ж таки вагоні, йде проходом і сідає просто позаду мого героя. Жах? Жах.
— Чудова ідея, але в житті так не буває, — сказав Крамлі.
— Буває, і то частіше, ніж ви думаєте. Один мій знайомий подорожував торік «ролс-ройсом» по країні. Він їхав через Оклахому, Канзас, Міссурі й Іллінойс, і по дорозі його машину шість разів мало не випхнули за огорожу шосе люди, яких дратував такий дорогий лімузин. Коли б вони досягли свого, то було б не що інше, як убивство.
— Це інша річ. Дорогий лімузин є дорогий лімузин. Їм було байдуже, хто в ньому сидить. Убити — і край. А те, про що ви кажете…
— В цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий з трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, — докінчив я. — Головою закладаюся.
— Не треба, — мовив Крамлі, нараз стишивши голос. — Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.
— Шренк, — повторив я. — Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб'є, він прив'яже собі на шию «Занепад Заходу» та «Анатомію смутку» й шубовсне у воду з руїн дальшого кінця помосту. Шренк…
Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.
— Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, — мовив Крамлі.
І поклав трубку.
Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.
Так ніби наше містечко біля океану на час прокидалось перед тим, як заснути навіки.