Порвавши з рідною домівкою, Джордж як журналіст-початківець з головою поринає в бурхливий вир «літературно-мистецького» Лондона. Автор, спираючись на свій власний досвід роботи в журналах, дає нищівну характеристику буржуазній журналістиці — заняття, яке «можна визначити дуже коротко, але точно, як найпринизливіший різновид найпринизливішої розпусти — проституцію розумову».
Коли інтелектуальну атмосферу літературно-художнього Лондона на зламі двох століть (про яку мова йде в першій частині роману) визначають такі письменники, як Р. Л. Стівенсон, Р. Шилінг, Т. Гарді, Дж. Голсуорсі (його ім’я Р. Олдінгтон не називав прямо, а дається прихована цитата з «Саги про Форсайтів» — «консолі знов ідуть вище номіналу») і тільки О. Уайлд в загальну картину реалістичного розвитку літератури не «вписується», то через якихось десять — п’ятнадцять років обставини суттєво змінюються. На перший план виступають нереалістичні авангардистські, декадентські течії. Багатьох представників цих напрямів Р. Олдінгтон знав особисто. За сатиричними, гротесковими масками Френка Апджона, гера Шобба, товариша Бобба, містера Тобба ховаються конкретні особи — люди, які певного мірою визначали художню політику довоєнної Англії. Треба сказати, що Р. Олдінгтон не завжди був справедливий до них, на сторінках «Смерті героя» він зводив ніби рахунки за давні образи, але сатирик висміював своїх колег по перу не стільки як конкретних людей, скільки як лідерів, проводирів певних напрямів у мистецтві, галасливих і неплідних, зумовлених головним чином модою, а не обставинами.
Боббом в романі названо Д. Г. Лоуренса, який, до речі, був другом Р. Олдінгтона. Високо оцінюючи талант цього письменника, Р. Олдінгтон, проте, гостро критикував його за пристрасть до глобальних філософських ідей, в яких теософія сполучалася з перекрученням вчення Фрейда.
Ім’ям Френка Апджона наділено соратника Р. Олдінгтона по імажизму — Езру Паунда. Мабуть, йому дісталися найдошкульніші характеристики від автора «Смерті героя». Але безжальність і безкомпромісність сатирика обумовлені ситуацією того часу, полемікою реалізму з модернізмом. «Містер Апджон був по-справжньому велика людина,— глузує автор.— Він був Художник. Геть позбавлений і сліду внутрішньої оригінальності, він саме через це намагався бути оригінальним і щороку винаходив нову течію, в живописі». Автору картини «Христос у борделі в Блумзбері» не сидиться на місці, він весь поринув у пошуки нового в мистецтві. То добродій Апджон наслідує новітнє французьке мистецтво, то починав писати яскравими пуантилістськими крапками, то експериментує з формою і кольором у дусі футуризму. На час зустрічі Джорджа з послідовником новітніх течій в живопису, його приятель проповідує супрематизм.
Життя підтвердило правоту і прозорливість Р. Олдінгтона щодо небезпеки формалістських захоплень. Езра Паунд був, безумовно, талановитим художником, митцем, але він дискредитував своє ім’я, занапастив свій талант. З такою ж легкістю, з якою він у гонитві за модою міняв один мистецький напрям на інший, Е. Паунд змінив і свої погляди на державний лад. Він став активним прихильником італійського фашизму. Його розуміння цієї страшної політичної сили було легковажним і несерйозним. Але за свою легковажність йому довелося потім розплачуватися все життя.
Одного з найвизначніших представників модернізму T. С. Еліота нагороджено ім’ям Тобба. Р. Олдінгтон показує його в той період, коли він скотився на реакційні позиції, бунтарський етап творчості зостався в минулому. Автор підкреслює потяг добродія Тобба до аристократичних фанаберій, титулів, гербів, мертвих традицій. Девіз Еліота — «католицизм у релігії, роялізм у політиці, класицизм у літературі» — Р. Олдінгтон дещо видозмінює: «монархізм у мистецтві, тверда влада в політиці й ортодоксальність у релігії», підкреслюючи його абсурдність.
Не менш гостро змальовано гера Шобба (Форда Медокса Форда) — видавця й редактора.
Бліда й невиразна англійська інтелігенція, що живе тільки плітками, розбійники пера, які панічно бояться народу, які торгують своєю батьківщиною по всіх усюдах, змінюючи національність, як змія шкіру, не до душі молодому Джорджу Вінтерборну. Йому немає місця серед цих людей.
Залишається тільки сфера інтимного життя, кохання. Відчуваючи відразу до традиційного вікторіанського «родинного вогнища», яке в романі уособлюють любі батечко і матінка Вінтерборн, Джордж намагається побудувати своє особисте життя інакше. Він зустрічає чарівну молоду жінку Елізабет, яка, як здається героєві, поділяє його погляди. Керуючись новомодними фрейдистськими теоріями, вони не одружуються, проповідують повну свободу в коханні. Але всі теорії летять до дідька, тільки-но Елізабет запідозрила, що вагітна. В ній прокидається справжня міщанка — лицемірна, фальшива, достойна спадкоємиця «величних» справ матінки Вінтерборн. Вона примушує Джорджа одружитися з нею; Впевнившись, що дитини в неї не буде, повертається до давнього розпорядку життя, проповідуючи емансипацію, але тільки для себе особисто. А тут ще й Фанні, з якою у Джорджа «роман», з її уявленнями про сексуальну свободу,— до Фанні ревнує чоловіка Елізабет. Зовсім заплутавшись у своїх особистих справах, Джордж вирішує записатись добровольцем на фронт.