— Вибачте, будь ласка, я з міліції, прийшов до мадам Боздог. Чи ви не зможете допомогти мені? Здається, в неї напад епілепсії. Упала на підлогу, корчиться. У вас є телефон?
— Та ви не турбуйтеся, товаришу. Якби хто-небудь дав їй лад, усе б швидко минулося.
— Не розумію. Як це «дав їй лад»?
— Ну, гадюк напустив би на неї або чортів. Вона з секти трясунів. Коли б я не був одружений, сам би записався до них, — сказав чоловік і зачинив двері перед носом у Діда.
Старий повернувся до помешкання мадам Боздог. Вона сиділа на стільці, наче нічого не сталося. Руки складені на колінах, а зеленаві очі дивилися на Діда так, ніби він був скляний.
— Ти хоча б попередила мене, що будеш лякати. Мушу зізнатися — давно такого не бачив. Отже, бог не дозволяє тобі розповідати про брата Партеніє і сказати, чи була тут учора Дойна Чумедря?
— Усе знає тільки бог.
Дідові ця комедія набридла.
— Ось що, громадянко, — суворо сказав він, — у мене часу небагато. Якщо не відповіси мені зараз, то завтра о десятій годині тебе викличуть до міліції. Зрозуміла?
— На все воля божа. Коли Всевишній дасть нам силу, м» все зможемо.
— Постарайся, щоб він дав тобі сили.
Дід устав, ніби зібрався йти
Мадам Боздог упала перед ним на коліна, обхопила його ноги:
— Не йди в сонм нечестивців, які замучили господа нашого. Не носи сутани диявола, бо ніколи не буде тобі спасіння.
— Будеш ти відповідати на мої запитання чи ні?
— Я не знаю ніякої Дойни Чумедрі, а про брата Парте… зроду не чула.
— Щось мені не віриться, ніби бог, від чийого імені ти говориш, звелів тобі брехати.
— Бог усе бачить і все знає.
— І занадто часто прощає навіть тих, хто згадує ім'я його всує, — сказав Дід і пішов до дверей.
Викликав ліфт. Поки піднімалась кабіна, він почув, як мадам Боздог співає релігійну пісню. Такого співу Дід іще ніколи не чув.
Він знову зайшов до адміністратора. Той іще сидів над паперами в тій самій позі.
— Товаришу адміністратор, як ти вживаєшся з отакими людьми?
— Можна сказати добре. Вони галасу не здіймають, нікого не турбують. Ми хотіли, тобто, один із сусідів хотів написати на них скаргу. А коли ми почали складати її, виявилося, що писати, власне, нічого. Скаржитися на те, що вони моляться? І я молюся. Я молюся інакше, але ніде не написано, що всі мусять однаково молитися.
— Гаразд, але в мене склалося враження, що в цій квартирі відбуваються збіговиська.
— І до мене приходять друзі. Ми п'ємо чай, каву.
— Гадаю, ти також інколи навідуєш мадам Боздог.
— Бог на небі все чує і все бачить, і тільки він може вершити правий суд.
— Браво! — вигукнув Дід і вийшов.
Панаітеску був на тому ж місці, біля пожежної драбини. Але він заснув.
— Поїхали, Панаітеску! — сказав Дід.
Водій вмить прокинувся і побіг до машини.
Лише в центрі міста Панаітеску обізвався:
— То що ви про все це думаєте, шефе?
— Думаю, що коли тобі дають якесь доручення, не треба спати.
— Весна, шефе. Весна! У вас вона пробуджує життєві сили, а мене присипляє — у неї різне ставлення до людей. Коли б ви знали, що мені приснилося! Очі тієї дівчини. Боже мій, які очі! Ніби двоє глибоких озер.
19
Двері відчинила Камелія.
— Я, власне, хотів поговорити лише з вашим сином, — сказав Дід, невдоволений, що вона чекала на нього.
— Заходьте, будь ласка. Мій материнський обов'язок — захищати свою дитину. Я не дозволю вам отак зненацька перекреслити те, чого я досягла великими зусиллями за двадцять років.
Дід зайшов до їдальні. Крім Камелії, нікого не було.
Вона опустилася в крісло і, не запрошуючи Діда сісти, продовжувала розмову:
— Пане інспекторе, я бачу, що в зв'язку з оцим нещасним випадком ми всі потрапили під суворий нагляд. Мушу вам сказати — це протизаконне. З тих запитань, які ви ставили моєму чоловікові і Василе, я дійшла висновку, що ви підозрюєте Вінченціу в злочині. Чи вам не здається, що було б чесніше сказати про це прямо?
— Добродійко, перед тим як звинуватити когось, я зобов'язаний підозрювати всіх, хто безпосередньо стикався з потерпілою. Не я перший вжив слово «злочин». Промовили його ви. Я не пригадую, щоб хоч раз казав, ніби йдеться про зловмисне вбивство. Мені треба б зібрати багато фактів, щоб зробити подібний висновок. Поки що я їх не маю.
— Сідайте, прошу вас.
— Дякую.
— І все-таки я не дозволю вам говорити з Вінченціу. Я присвятила все своє життя, щоб урятувати його. Ви не маєте ні морального, ні юридичного права допитувати хвору людину. Тим паче, до цієї справи хлопець зовсім не причетний. Він не знає, що Йоана померла. Коли б він про це довідався, шок був би фатальним.
— Чому ви так думаєте?
— Ви мусите вірити мені як медикові й не вимагати зайвих пояснень.
Дід вийняв із кишені сталеву цигарницю — користувався нею, відколи почав працювати, — і взяв половинку сигари.
— Добродійко, я розумію, чому ви не дозволяєте мені поговорити з вашим сином. Але не збагну, чому ви вважаєте, що я мушу вірити вам на слово.
Камелія провела рукою по нахмуреному чолу.
— Вінченціу дуже симпатизував Йоані. З усіх наших знайомих тільки вона зрозуміла його і зрозуміла мене. Хлопець тепер по кілька разів на день запитує про неї, а я не можу сказати йому, що він уже ніколи її не побачить. На моє прохання Йоана неабияк сприяла одужанню Вінченціу на певному етапі лікування.
— Не розумію, добродійко.
— У Вінченціу не тільки фізична травма. Коли він трохи підріс, я впевнилася: у нього і з психікою негаразд. Він був переконаний, що ніколи не матиме своєї сім'ї, це дуже пригнічувало його. І я, попри всі свої зусилля, нічого не могла вдіяти. Йоана допомогла мені. Вона зуміла довести Вінченціу, що будь-яка жінка поводиться з ним так само, як з іншим чоловіком. Річ у тім, що Йоана не відчувала до нього огиди.
— У такому разі все дуже просто: я не згадуватиму про смерть Йоани.
— Гаразд, але про що ж ви тоді хочете довідатися віл нього?
— Хочу з'ясувати, чому він так дуже любить манекени.
— Саме цього я найбільше боюся, — промовила Камелія.
— А чому? Що тут особливого?
— Нічого особливого, крім цинізму й цілковитого нерозуміння.
— Йоана була манекенницею, чи не так?
— До чого ви хилите?
— До того, щоб ви нічого не приховували від мене.
Камелія витерла очі.
— Господи, ну навіщо скоїлося це лихо?
— Повірте, я також глибоко засмучений.
Камелія встала з крісла й нервово заходила по кімнаті. Дід окинув її поглядом. Пригадавши, що казав про неї Василе і що Леонте, він був схильний повірити Василе. Поруч із такою жінкою Леонте мав жалюгідний вигляд і двадцять років тому.
Камелія підійшла до вікна і, дивлячись на вулицю, стала розповідати:
— Вінченціу могло врятувати тільки сильне почуття. Він мусив відчути себе мужчиною, позбутися комплексу неповноцінності. Для цього треба, щоб виникли нові, особливі рефлекси нервової системи. Перед тим, як змужніти, Вінченціу повинен був пройти етап, на якому зароджуються такі нервові функції. Лише я знала про це і займалася цим. Я, його мати. Заради нього я змінила свою спеціальність, заради нього відмовилася від особистого щастя, йому підкорила інтереси всієї родини. Тиждень за тижнем, сім років, я намагалася пробудити в ньому відсутні рефлекси. Я принесла йому анатомічні атласи, щоб він їх розглядав і зацікавився. Доконче потрібно було викликати в нього цікавість будь-яким способом, — Камелія обернулася до Діда і з відчаєм поглянула йому в вічі. — Коли б ви опинилися на моєму місці, тоді збагнули б. Я зробила все, що могла нехай деякі речі й викликають у таких людей, як ви, презирство. Це було життєво необхідним і для мене, й особливо для нього. Він мусив бачити, дивуватися, зацікавитись. Та незважаючи на всі стимулюючі ліки, на всі мої старання, він залишався байдужим. Якось я побачила, що він зупинився перед вітриною, де були виставлені жіночі манекени. Розглядав їх дуже уважно і поставив мені кілька запитань, на які я ледве змогла відповісти. З великими труднощами я дістала йому манекен. Моя багаторічна праця увінчалася першим успіхом. Він вивчав кожну частину манекена, а я пояснювала йому значення кожного органа. Я хотіла дати йому знання, які діти одержують у школі. Потім показала, як робити уколи. Через якийсь час він уже сам робив собі ін'єкції, бо мені було ніколи. Я хотіла переконати його в тому, що він нормальний хлопець, потрібен людям, що життя і йому принесе радість. Я звернула увагу, що мої пояснення цікавлять його все більше й більше. Це була ознака, на яку я так довго чекала. Саме тоді Василе познайомився з Йоаною. Я сказала йому, щоб запросив дівчину до нас. Вінченціу також познайомився з нею. Я часто бесідувала з Йоаною. Плакала і просила її допомогти мені. Хотіла дати їй грошей, але вона відмовилася. Я дуже шкодую, що вона загинула. У цієї дівчини було золоте серце.