Вінченціу злякався. Його обличчя зблідло, і від цього велика деформована голова ніби побільшала, а на підборідді виступив рясний піт.
Камелія неохоче встала і вийшла з кімнати, навіть не поглянувши на Вінченціу. Дід мимоволі відчув співчуття до цієї вольової жінки, адже вона щойно вислухала від своїх синів такі слова, на які, либонь, ніколи не сподівалася.
— Скажи мені, Вінченціу, як ти зустрівся ранком із Дойною?
Хлопець мовчки стискав короткі товсті пальці, поглядав на двері, за якими зникла мати, і нарешті заговорив:
— Я вранці вийшов із дому… Хотів піти до одної крамниці…
— До тієї, де на вітрині виставлено манекени?
Вінченціу здригнувся. Дід підсунув йому стілець.
— Сядь! Продовжуй, будь ласка.
— Так, я пішов до тієї крамниці, про яку ви кажете. Мені подобаються манекени, хоч останнім часом мама не дозволяє гратися з ними.
— А яким манекеном ти бавився?
— У мене був один. Але Василе пробив йому голову, і мама винесла його в підвал.
— І тоді ти пішов до крамниці готового одягу, щоб украсти собі інший манекен, так?
— Ні, я ніколи нічого не краду.
— Ну а вночі, позавчора вночі, що ти шукав біля тієї крамниці?
Здавалося, Вінченціу от-от заплаче. Але Дід суворо стримав його:
— І не сором тобі? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я тебе питаю: що ти робив уночі біля крамниці?
— Дивився на манекени.
— А хто напередодні розбив скло у вітрині?
Вінченціу злякано зиркнув на Діда.
— Я не розбивав. Це Василе розбив мого манекена, а мама не схотіла купити нового.
— А чому ти ліз у вікно по вірьовці?
— Звідки ви знаєте?
— Зараз я тебе питаю! А ти відповідай!
— Мама не дозволяє мені виходити ввечері з дому. А Йоана перестала бувати у нас. Я страшенно знудьгувався за нею, хотів побачити її.
— То чому пішов до крамниці? Адже Йоана не картонна?
— І вона була манекеном.
— Хіба тобі все одно, з яким манекеном мати справу?
— Будь ласка, розмовляйте зі мною чемно, не кричіть, я вам нічого поганого не зробив.
— Ти що ж, не розумієш серйозності свого становища? Розумієш чи ні?
Хлопець заперечливо хитнув головою.
Дід лише тепер помітив, що погляд Вінченціу застиг, утуплений в одну точку. Старий не знав, яка межа сприйняття й усвідомлення дійсності в цього юнака, але розумів, що така межа існує і переступати її ризиковано. Вирішив бути обачнішим.
— Я спитав, чому ти не зайшов додому нормально, як усі люди. Навіщо треба було лізти у вікно?
— Мама заборонила мені виходити з дому ввечері. А я дуже скучив за Йоаною. Хотів побачити її. Виліз у вікно і пішов до крамниці. Поговорив з нею, просив, щоб не забувала мене, я ж нічого поганого їй не зробив.
— Тобі сказав хтось, що Йоана в крамниці?
— Так. Василе. Я просив його передати Йоані, аби вона прийшла до нас. Тільки вона мене любить. Василе сказав, що Йоана в крамниці, стоїть роздягнена і дивиться на людей. Вона розгнівалася, що я нечемно поводився з нею. Це неправда. Я завжди був чемний.
— А вона що-небудь сказала тобі?
Вінченціу уважно глянув на Діда.
— Ні, не сказала нічого. Я повернувся додому. Наступного дня знову пішов до вітрини. Я переконався, що Василе кепкував з мене. То була не Йоана. Там стояла інша дівчина. Йоана — білявка. І не могла Йоана так довго не зворухнутися.
У Діда виступив піт на чолі.
— Розкажи тепер про Дойну. Як ти зустрівся з нею?
— Ми зустрілися на вулиці, біля нашого під'їзду. Вона сказала, що прийшла від Йоани. Перед тим як переїхати до іншого міста, Йоана попросила її погуляти зі мною.
— Ти сам схотів піти до неї чи вона запросила тебе?
— Вона запросила. Я спитав, де Йоана. Розповів їй, як Василе обдурив мене. Думав, вона також обманює, а Йоана сховалася.
— А потім ти повірив, що Йоани немає вдома?
— Повірив.
— То чому ж ти все-таки пішов до Дойни?
— Вона дуже просила, хотіла, щоб я сам переконався.
— А що ти робив у Дойни? — спитав Дід, запалюючи сигару.
— Трохи побув і побачив на стіні плащ Йоани.
— І що тоді?
— Я здивувався, що Йоана поїхала без плаща. Благав Дойну сказати мені правду. Може, Йоана не хоче зустрічатися зі мною, не хоче бачити мене. Коли так, то це означає, що й вона мене обманювала, як усі інші.
— І що ж було потім?
— У мене з'явилося погане передчуття. Я зовсім не повірив Дойні. Бачив по ній, що обдурює. Тоді я заплакав. Мені стало ясно — скоїлось якесь лихо. Мама відібрала в мене манекен, його розбили й заховали в підвалі. Тоді ви прийшли до нас. Я вас бачив крізь шпарку в замку, бо мама зачинила мене в кімнаті. Дома всі стали розмовляти пошепки, а при моїй появі зовсім замовкали. Я знав: із Йоаною щось сталося. Коли я побачив, що Дойна плаче, то вже не сумнівався, що приключилося лихо. Я встав і пішов. І сказав Дойні, що вона буде винна, коли Йоана не повернеться.
— А як ти думаєш, куди пішла Йоана?
— Василе сказав — у кращий світ.
— Як ти це розумієш?
Вінченціу стенув плечима.
— Кращий світ, — повторив він, розтягуючи слова, щоб Дідові було зрозуміліше.
— Коли ти виходив, що робила Дойна?
— Сказала, що хоче відпочити.
— То чому ж ти повернувся?
— Куди повернувся?
— До неї. Пішов, а тоді повернувся.
— Я не повертався.
— Так хто ж тоді хотів задушити Дойну?
— Мама вважає, що я. Так їй сказав лікар Петрашку.
— Я ще раз питаю тебе: коли ти пішов від Дойни, то більш не повертався до неї?
— Ні, не повертався.
— Вибач, Вінченціу, що я стільки разів перепитую, але уяви собі: Йоана не повернеться зі свого кращого світу, коли ти не скажеш мені правди. Повертався ти чи ні?
— Ні, я не повертався.
Дід устав і з усієї сили втиснув погаслий недопалок у попільничку.
— Іди, будь ласка, до своєї кімнати.
Вінченціу пішов. Дід покликав Камелію.
24
— Скажіть, Камеліє, коли Петрашку повідомив вам, що Вінченціу хотів задушити Дойну?
— За двадцять хвилин перед тим як прийшов додому Вінченціу, мені подзвонив Петрашку, але він не говорив, що Вінченціу намагався задушити Дойну. Пригадуєте, як ви хутко пішли від нас, коли почули, що він гуляє з Дойною? І я догадалася, про що ви подумали. Була майже певна — щось скоїлося. Хоч у нього ніколи не було нападів люті. Лише один раз він накинувся на Петрашку, коли той не зовсім чемно відгукнувся про Йоану. То був жарт, але у Вінченціу відсутнє як почуття страху, так і почуття гумору. Не гнівайтеся, але ви так голосно розмовляли, що я все чула. Я не знала про нічні мандрівки Вінченціу. Пригадуючи, як він схопив тоді за шию Петрашку, я можу повірити, що міг і на Дойну кинутися, коли вона сказала необачне слово.
— Ви певні, що він це зробив?
— Мені подзвонив Петрашку. Він зустрів Вінченціу, коли той вийшов від Дойни, і з виразу його обличчя зрозумів: скоїлося лихо. Побіг на мансарду і застав Дойну в тяжкому стані. Ви це бачили самі. Я не знаходжу собі місця. Починаю сумніватися, що розумію своїх рідних синів. Ви чули, як вони говорили про мене. Я ніколи не сподівалася на таке. Якби сама не почула, то не повірила б, що вони так суворо засуджують мене.
— Отже, коли Вінченціу прийшов додому, ви вже знали про нещастя з Дойною?
— Знала.
— І ви не спитали Вінченціу, де він був і що робив?
— Спитала. Відповів, що був у Дойни. Тоді прибіг Василе і почав його бити. Я спитала Вінченціу, чому він так повівся з Дойною, але він не хотів говорити. Жодного слова не сказав. А тепер запевняє, ніби не доторкався до неї.
— А ви як мати і як медик допускаєте, що він здатний на таке?
— Як мати не вірю. Що стосується медицини, спитайте про це іншого лікаря.
— Вінченціу вас коли-небудь обманював?
Камелія витерла сльози.
— Я раділа, коли так траплялося. Це добра ознака, ознака нормалізації.
— Розкажіть, як саме повівся Вінченціу, коли Петрашку образливо говорив про Йоану.
— До цього випадку його нервовість виявлялася в безсиллі. Коли він щось вимагав, а йому не давали, то відразу починав плакати. Бувало, плакав цілими тижнями безперестанку, впадав у глибоку меланхолію. А того дня він кинувся на Петрашку з кулаками, вчепірився в його волосся і схопив за шию.