Дід мимоволі пригладив рукою своє волосся.
— Скажіть мені, будь ласка, чи можу я бути певний, що зараз нас ніхто не чує, як чули ви мою розмову з Вінченціу?
— Вінченціу в своїй кімнаті, туди нічого не чути. Так само і Василе.
— Дуже вас прошу, будьте зі мною цілком відверті. Даю вам слово честі — все залишиться тільки між нами. Зараз факти свідчать проти Вінченціу. З ваших слів і з реакції Василе я дійшов висновку, що й ви певні його провини. Хочу вам сказати з усією відповідальністю, як людина, що присвятила майже п'ятдесят років свого життя розкриттю злочинів: той, хто сьогодні душив Дойну, убив і Йоану. В цьому я анітрохи не сумніваюся. Але я не думаю, що Дойну душив Вінченціу. І про це, дуже вас прошу, не кажіть нікому. Інакше Вінченціу може потрапити на лаву підсудних.
— Обіцяю вам. Я готова відповісти на всі ваші запитання цілком щиро.
Дід провів рукою по чолу й опустив очі.
— Ви жили з Петрашку?
Пауза.
— Так. У Клужі, коли ми були студентами. Я закохалася в нього на першому курсі.
— Ви довго були разом?
— Кілька місяців. Він залишив інститут і переїхав до Бухареста.
— Чому?
— Не знаю. Це для мене лишилося загадкою. Через багато років, коли ми знову зустрілися в Бухаресті, він спочатку сказав, ніби через мене. Мовляв, йому здалося, ніби я вже не кохаю його. Потім засміявся й додав, що не тільки через мене. Я тепер схильна думати, аналізуючи його поведінку крізь призму часу, що в нього були глибокі комплекси, навіть явні ознаки манії величі.
— А що вас тоді привабило в ньому?
— В усякому разі, не зовнішність. Він умів чудово говорити, захоплював багатьох. Ходили чутки, ніби він належав до якоїсь забороненої організації і мусив виїхати, рятуючись від переслідування.
— Коли ви знову зустрілися з ним?
— Десять років тому, як переїхала до Бухареста. Я витримала тут конкурс.
— Ваші стосунки відновилися?
Камелія трохи помовчала.
— Ні. Але я хотіла відновити. Сама пішла до нього, як тільки оселилася в Бухаресті. Проте відразу, з першої зустрічі зрозуміла, що між нами вже нічого не може бути. Змінилися наші почуття, змінилися й ми самі. Просто існує спокуса почати все знову, ігноруючи плинність часу. Мені стало ясно — юність не повертається.
— Все-таки ви лишилися друзями?
— Цього він хотів дужче, ніж я. Кілька разів заходив у клініку, потім прийшов у гості, хоч я й не запрошувала.
— Ви за цей час стали професором?
— Так.
— Опублікували багато наукових праць у нас і за кордоном, брали участь у міжнародних конгресах. Тобто, я хочу сказати, здобули визнання в науковому світі, на відміну від Петрашку, який за ці роки майже нічого не досяг.
— Так, це правда. Я присвятила все своє життя медицині, віддавала їй навіть той час, який мусив належати моїй сім'ї. Треба подумати над словами Василе, розібратися, в чому він має рацію, а в чому ні. Дійсний один факт: Вінченціу впав із балкона тоді, як я пішла на побачення до Петрашку. Це сталося в Тімішоарі. Він зателефонував мені з вокзалу, голос його тремтів, він був у відчаї. Не роздумуючи, я поспішила на вокзал, але ми не зустрілися. Потім, уже в Бухаресті, він пояснив мені, що тікав від переслідувачів: його звинувачували в нелояльності до нового уряду, і він мусив ховатися. Пізніше все владналося. Про цей випадок знає і Леонте, і Василе. Я не приховувала. Тому й не сподівалася, що Василе затаїв таку злість.
Дід кілька секунд розглядав пальці на своїй правій руці, кістляві, майже сухі.
— Скажіть, пані Камеліє, коли ви писали докторську дисертацію, то мали на увазі деякі риси характеру Петрашку?
Камелія уважно глянула на Діда. Вона не думала, що про неї так багато відомо.
— Точно не пригадую, але, напевне, використала деякі спостереження. Мушу вам зізнатися, після нашої розлуки я була під враженням його незвичайної особистості. Тепер він постарів, змінився. А в юності аж горів, ніби випромінював енергію. Не знаю, чи так було насправді, чи, може, це тільки моя фантазія. Що ж до наших стосунків, кажу цілком щиро: після Клужа між нами нічого не було, Василе помиляється. Не збагну, чому в нього стільки ненависті до мене.
Дід поглянув у вічі Камелії. Вони були зажурені й неначе враз постаріли: навколо них з'явилось безліч дрібних зморщок.
— Я певний, пані, ви зрозумієте свого сина. Адже хтось убив його перше кохання. Таке ж саме, яке й ви пам'ятаєте вже багато літ, назустріч якому бігли, забувши про все на світі, і про яке згадали, працюючи над дисертацією. Мене цікавить, що ви мали на увазі, коли сформулювали ось таку фразу, — Дід вийняв з кишені картку: — «Люди з подібним характером намагаються стати абсолютним божеством»? Я сприйняв її так, ніби вона стосувалася конкретної особи. Чи не про Петрашку це сказано?
Камелія замислилась. Дід помітив на її чолі нову зморшку, що перетнула праву скроню.
— Ні, я не мала на увазі саме його. Я розглядала суму таких характерів і визначила їх основну рису: непохитну певність у своїй перевазі над іншими людьми, певність, яка ґрунтується, я сказала б, на благородному прагненні й може перетворитися в подібних індивідів на друге «я». У зв'язку з цим я писала про роздвоєння особистості в позитивному плані. Напевне, саме ця риса і приваблювала мене в Петрашку. Я слухала його виступи на зборах, не заглиблюючись у зміст дискусії. Він не зводив з мене очей, ніби я була його медіумом. Я також, читаючи лекції студентам, часто застосовую такий прийом: фіксую погляд на комусь одному, ніби звертаюся тільки до нього. Це дає змогу зосередитись, не втрачати логічної нитки при висвітленні будь-якої теми.
— Ще одне запитання, пані. Того вечора, коли Василе повідомив про викрадення автомобіля, ви через годину подзвонили до міліції і сказали, що машина знайшлася. Ви справді телефонували до міліції?
— Так, я телефонувала.
— Це точно?
— Абсолютно точно.
— У міліції не зафіксований ваш дзвінок. Звісно, вони також можуть помилитися. Коли ви повідомили, що машина знайшлася, черговий мусив негайно викреслити з журналу запис про її викрадення. Але цього не зроблено.
— Я можу вам присягтися, що дзвонила за номером, вказаному в телефонному довіднику.
— Тепер про інше. За всі роки, що ви приятелюєте з Петрашку, ви ніколи не спитали його, чому він неодружений?
— Ні, це мене зовсім не обходить.
— А чому він не досяг нічого по службовій лінії?
— Це було б нетактовно з мого боку, виглядало б так, ніби я хизуюся своїми успіхами, адже я досягла чимало.
— А ви не спостерігали в його поведінці якихось відхилень, не помічали за ним якихось дивацтв?
— Важко сказати. Мене влаштовувало те, що він лікує мого чоловіка — позбулася хоч одного клопоту.
— Коли він учився в Клужі, яку галузь медицини обрав для спеціалізації?
— Спеціалізація обирається по закінченні курсу. Він хотів бути хірургом, а я — терапевтом. Але через кілька років я змінила спеціальність — зайнялася психотерапією, бо хотіла вилікувати Вінченціу.
— Дякую вам, пані Камеліє, за відвертість. Мені прикро. що довелося вникнути в деякі неприємні для вас деталі, але повірте, без них мені було б дуже важко розібратися в цій справі.
— Я не розумію, яким чином вони допоможуть вам зняти підозру з Вінченціу.
— На жаль, нічого вдіяти не можу. Підготуйте, будь ласка, Вінченціу — через кілька хвилин до вас прийдуть із міліції з ордером на арешт.
Камелія зблідла, хотіла щось сказати, але не змогла. Вхопилася руками за спинку крісла, аби не впасти.
25
Лікар Петрашку мешкав у старому будинку на Каля Мошілор. Дід застав його дома. Дві досить просторі кімнати були зі смаком умебльовані.
Побачивши Діда, Петрашку анітрохи не здивувався: після ранкової події його прихід був більше ніж виправданий.
— Ви невтомні, товаришу, на диво невтомні! — з усмішкою промовив Петрашку, запрошуючи Діда сісти в м'яке крісло, оббите шкірою. — Я певний, що у вашому віці буду старим пеньком, справжньою руїною. Чи не поділитеся зі мною секретом еліксиру здоров'я і бадьорості? Мені як медикові було б надзвичайно цікаво.