Чоловік раптом заметушився, шукаючи шапку (одягатись йому не треба було: спав одягненим), і, знайшовши, заспішив на вулицю. Але в порозі озирнувся. Ніби прощаючись, окинув поглядом захаращену темну майстерню, зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші, але, — чоловік усміхнувся, — тільки тому, що такої жінки просто не існує в природі…
На вулиці виявилось тепліше, аніж в майстерні. Лиш мокро. Від рідкої снігової хляпавки промокли стоптані (і не по сезону) туфлі. Вільглий пронизливий вітер прошив благеньке пальтечко, гострими голочками вп'явшись у тіло. Але це тільки загострило в його душі тривожне і радісне передчуття перемін. Тісніше загорнувшись в одежину, чоловік задибуляв вулицею, підбадьорливо усміхаючись сільським жінкам, що з нагоди восьмого березня чипіли на тротуарах із букетиками пролісків у синіх руках.
Єлисейські поля були безлюдними. Тільки деколи пробігали повз нього заклопотані чоловіки, зникаючи у дверях магазинів, то вискакуючи з них. Чоловік теж було рушив до супермаркету, але злякано зупинився перед його розкішним скляним під'їздом, боячись, щоб його не викинули звідти, як не раз викидали з ресторану «Мулен руж». Але все-таки не втерпів і зайшов у маленький продуктовий магазинчик, намагаючись протовпитись до прилавка. Публіка сахнулась від нього, а дві продавщиці насторожено втупились йому в перенісся, затуляючи широкими білими плечима полиці з продуктами і напоями.
Чоловік зніяковів і заспішив до виходу, натикаючись на покупців та бродячих псів, що плутались під ногами. На вулиці передихнув і пішов навмання, куди ноги вели. А ноги привели його під саму виставкову залу. І він механічно натиснув плечем важкі дубові двері, зайшов і несподівано для себе побачив колишню звичну передсвяткову метушню. Кілька знайомих художників чіпляли на стіни картини, жінки — теж художниці — помагали. Еріка теж була тут. Вона помітила його, прихилила до стіни чиєсь полотно, і пішла до нього.
— Марат, — сказала Еріка, — я давно не була в тебе, бо знаю, що ти майже все продав. А нове? Ти щось написав нове?.. Ні… Нічого… Я взяла із запасників музею два твоїх жіночих портрети. Ти не проти? От і славно… Але — куди ж ти? Не йди! — і перейшовши на шепіт, змовницьки підморгнула: — Буде фуршет… — і десь зникла.
За мить вона вислизнула із закапелку — кімнати, де зазвичай накривались столи з нагоди кожної виставки, і тицьнула йому в руки бутерброд: — Ша, мовчи і їж. Перекуси… на тобі ж лиця нема…
Марат не комизився. Еріка ще не встигла й кроку ступити, як він проковтнув те, що вона принесла. Їдло поволі посунулось сухим горлом і застряло десь під бурлаком. Йому сперло подих. Захотілось пити. Задихаючись, Марат кинувся до закапелку і остовпів: столи ломилися від наїдків і напитків. Як колись… Ніби нічого й не мінялося… Або він нічого не розумів… Чи перестав розуміти?… Йому здалося, що він спить, що йому сниться ця… «скатерть-самобранка», розбуджуючи в ньому забутими пахощами м'ясива голодного звіра. Але і уві сні йому було не зручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший…
Отямився від тихого зойку: — Марате! Бідний мій Марате…
Очі Еріки були білі від жаху і горя. Вона витирала серветкою його рот, струшувала з пальта крихти і недожовані рештки ковбаси і овочів. Вона плакала і гладила йому руки, лице, і кляла себе, що так довго не приходила.
А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських полів. Назустріч їм поспішали колеги — художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: — Старий, що з тобою? — але, розтрощений, принижений власною поведінкою, всією безглуздою ситуацією і важкістю у тілі, він мовчав, бажаючи одного: швидше потрапити додому.
Відсторонившись від Еріки, далі пішов сам, похитуючись, як п'яний. Він дійсно оп'янів від їжі. Вона, здавалось, розбухає, роздувається в ньому, як розчина в діжі, грає, як запара на дріжджах. Його нудило. А в очах було темно, аж жовто. Але він з усіх сил намагався триматись на ногах і швидше добратися до майстерні. Боявся, щоб не впасти… щоб не підібрали його на вулиці, як бомжа, і не відправили у вошивий бомжатник.
До майстерні він таки дійшов, відчинив двері і забився в конвульсіях несамовитого болю, що перерізав навпіл його нещасне тіло. Тіло боліло, але голова була ясна і, здавалась, він збоку спостерігає, як воно корчиться у стражданнях на затоптаній підлозі. «Боже, — вжахнувся він, — невже це ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ?»