Наш салон дедалі більше порожнів… Спершу позникав різний дріб'язок… потім рожевий диван, потім вази, врешті й штори… В останні два тижні посеред кімнати залишався лише великий чорний рояль Pleyel…
Мене не дуже вабило додому, адже ми більше не голодували… Про всяк випадок ми брали із собою запаси, спустошували кухню перед тим, як іти на прогулянку. Я тепер нікуди не квапився. Навіть утомлений, я краще почувався на вулиці, вештаючись туди-сюди… Ми перепочивали де доведеться… Останній привал робили біля сходів або на скелях біля дверей нашого саду… засиджувалися з Джонкіндом допізна, мовчки й зачаївшись.
Звідти ми могли добре бачити пароплави, що заходили й виходили з порту… Це нагадувало справжню чарівну гру… вода ряхтіла… лилося світло з ілюмінаторів, що наближалися й віддалялися… Тремтливе сяйво залізниці, що пірнала крізь крихітні арки… Нора, чекаючи на нас, постійно грала на роялі… Вона залишала вікно прочиненим… Ми добре чули її зі своєї схованки… Вона навіть підспівувала… впівголоса… Й сама собі акомпанувала… А співала вона зовсім тихо… Загалом це був майже шепіт… сумний романс… Я ще пригадую його мелодію… Я так ніколи й не дізнався його слів… Голос тихо підіймався, линув долиною… Повертався до нас… У повітрі над річкою він відбивався й посилювався… Він був як птах, бив крильми, ширяв скрізь у темряві, як слабке відлуння…
Усі люди, що поверталися з роботи, вже пройшли, сходи спорожніли… Ми були самі з «no fear»… Чекали, коли вона зупиниться, коли вже не співатиме, коли закриє клавіатуру… Тоді ми поверталися додому.
Рояль довго не протримався. Вантажники прийшли за ним уранці в понеділок… Його довелося розібрати на частини… Ми з Джонкіндом брали в цьому участь… Під вікном вони спорудили справжню лебідку… Але рояль погано проходив крізь вікно… Весь ранок у салоні вони розтягували мотузки, блоки… Врешті витягли здоровенний ящик через веранду в саду… У мене перед очима й досі ця чорна шафа, що здіймається вгору… над краєвидом…
Нора із самого початку роботи спустилася в місто й весь час там залишалася… Може, вона до когось ходила?.. Вона вдягла свою найгарнішу сукню!.. І повернулася дуже пізно… Була зовсім бліда…
Старий приходив поїсти рівно о восьмій… Він робив так уже декілька днів. Опісля він знову підіймався до себе… Він перестав голитися, навіть не вмивався, став брудний, як гребінь… Він був дуже дратівливий. Він сидів поряд зі мною… Починав їсти й лишав страву недоїденою… Починав нишпорити по всіх кишенях… У нього тремтіли руки… Зригнув… Позіхнув… Щось пробурмотів… Нарешті знайшов портмоне! Це був ще один лист і цього разу рекомендований… Це був, напевне, вже десятий лист, від батька з початку року… Я жодного разу не відповідав… Мерривін також… Нас поставили перед фактом… Він розгорнув листа й показав мені… Я пробіг очима, безліч сторінок… Лист був величезний, справжнісінький документ… Я знову проглянув його. Це був офіційний виклик додому!.. Не було нічого нового в тому, що мене облаювали… Ні! Але цього разу був квиток!.. Справжній квиток назад через Фолкстоун…
У мого батька урвався терпець! Ми й раніше одержували листи! Майже такі самі, з відчаєм, хрипами й погрозами… Старий складав їх після прочитання у спеціальну скриньку… Він дбайливо розкладав їх за датами… Заносив їх усі до своєї кімнати… Хитав головою й тер очі… Коментарі тут були зайві… Досить із того, що він класифікував цю балаканину!.. За днями! За ступенем збочености… Але цього разу був ультиматум… Квиток… Мені не залишалося нічого іншого, як зібрати речі… Усе, синку, пакуйся… Вже за тиждень… Місяць добігав кінця… Рахунки було сплачено!..
Здавалося, що Нора нічого не розуміє… вона сиділа, занурившись у свої думки… Ніби була деінде… Старий хотів, щоб вона знала… Він крикнув до неї досить гучно, аби вона прокинулась. Вона опам'яталася від своїх мріянь… Джонкінд скімлив… Раптом вона підвелася й почала порпатися в скриньці, щоб перечитати листа самій… Вона читали вголос…
«Я ніколи не мав жодних ілюзій щодо твого майбутнього! На жаль, ми вже декілька разів переконувалися у твоїй ницості й підлості, у твоєму жахливому егоїзмі… Нам відома твоя схильність до лінощів, марнотратства, твій нечуваний потяг до розкошів та насолод… Ми знаємо, що нас чекає… Жодна поблажливість, жодна турбота не може приборкати й пом'якшити твого свавільного і нестерпного характеру… Здається, ми вже зробили для цього все, що могли! Зараз наші сили вичерпуються, ми більше не можемо ризикувати! Наші мізерні ресурси не дозволяють нам вирвати тебе з рук лихої долі!.. Сподіваємося на Бога!..