Мати, певна річ, розуміла й часто в сльозах зізнавалася в цьому вголос: смак до красивих речей був уже не той… цього не повернеш… Тут годі було чимось зарадити, лише даремно самому катуватися… Більшість людей уже не мають тої витончености… Ані колишньої вишуканости… Ні поваги до речей тонкої роботи, до творів, виконаних вручну… Тільки збочена пристрасть до машинної гидоти, до вишиття, з якого вилазять нитки й яке розмивається та линяє при пранні… Навіщо нам Прекрасне? Ось що думають сучасні панії! Вони прагнуть лише чогось викличного! Якась вермішель! Нагромадження жахів! Мотлох з ринку! Чудове мереживо померло!.. Навіщо було старатися? Моїй матері теж потрібно було слідувати цій манії! Вона мусила діставати ці мерзенні ганчірки… які менше ніж за місяць перетворювалися на справжнє лахміття… Це вже точно!.. Вся вітрина була буквально забита ними!.. Коли вона бачила, що тепер і в неї з усіх карнизів та полиць звисають кілометри подібної гидоти, це не просто засмучувало її, а викликало справжні кольки!.. Але тепер було не до тонкощів… За чотири кроки від нас, на розі вулиці Женер, євреї нагромадили величезні купи того ж самого, перед їхньою крамницею розкладки були завалені, як на ярмарку, бобінами… кілометрами, цілими тоннами!..
Це був справжній крах для справжніх знавців… Моїй матері було соромно конкурувати з таким мотлохом!.. Але врешті вона просто не мала вибору… Вона б воліла взагалі облишити це заняття та зосередитися на інших колекціях, наприклад, на маленьких меблях, шкіряних виробах, пудреницях, овальних столиках, дамських секретерах або речах з вітрини, дрібничках, фаянсових цяцьках, ну, хоч би й на голландських люстрах, які майже не давали прибутку і з якими так важко було тягатися… Тільки вона була надто слабка, надто хвороблива, її надто турбувала нога… ніколи б вона не змогла бігати з такою вагою по Парижу… Це було неможливо! Але саме це й слід було робити, щоб не втрачати коштовний час. А потім ще годинами сидіти як сторожовий пес… у «Залі аукціонів». А ще ж була й крамниця!.. Все це не приносило втіхи… Наш лікар, доктор Капрон з ринку Сент-Оноре, приходив двічі й усе з приводу її ноги… Він був дуже суворий… Прописав їй повний відпочинок! Заборонив дертися по поверхах, навантаженою як тридцять шість мулів! Вона мусила залишити господарство й навіть кухню… Він говорив без натяків… сказав чітко і категорично! Якщо вона буде і надалі перевтомлюватися, він її попереджає… У неї почнеться справжній абсцес… Усередині коліна, він навіть указав їй місце… Її стегно й литка від постійних навантажень стали прямими й не згиналися, становили тепер ніби одну кістку. Здавалося, що це просто палиця, а на ній якісь валики… Це були вже не м'язи… Коли вона силувала свою ногу йти, зверху ніби смикали за мотузку… Було видно, як вони натягуються… Це завдавало їй гострого болю… пекельні судоми! Особливо увечері, наприкінці робочого дня, коли вона поверталася після своєї біганини… Вона показувала її лише мені… Ставила собі теплі компреси… Намагалася, щоб її не бачив мій батько… Вона зауважила, що він впадає в страшенну лють, коли вона шкутильгала за ним…
Якщо ми були зовсім одні… я сидів у крамниці… вона користувалася нагодою й знову повторювала мені дуже тихо і лагідно, але з глибоким переконанням, що це через мене все геть погано і у них неприємності в крамниці та в конторі… Моя поведінка та мої вчинки у Ґорложа й Берлопа так на них подіяли, що вони вже ніколи не оговтаються… Це їх змінило… Вони, звичайно, нічого від мене не хотіли… Не тримали на мене зла! Все це було в минулому!.. Але все ж, принаймні, я сам повинен був розуміти становище, в яке я їх загнав… Мій батько зазнав такого удару, що не міг більше контролювати свої нерви… Він схоплювався серед ночі… Прокидався в холодному поту… Й годинами ходив по кімнаті…
Ну, а щодо неї, то я ж бачив її ногу!.. це була найгірша з усіх напастей!.. це було гірше найтяжчої хвороби, тифу або бешихи! І вона знову почала радити мені найніжнішим голосом… спробувати в інших господарів стати розсудливим, урівноваженим, сміливим, наполегливим, вдячним, старанним, ввічливим… ніколи більше не бути легковажним, лайдаком, лінтюхом… спробувати стати добрішим… Особливо це! Доброта!.. Я мав завжди пам'ятати, що вони позбавили себе всього ще й попсували собі багато крови з самого мого народження… та особливо останнього разу, коли послали мене до Англії!.. А якщо зі мною станеться нещастя або я зроблю якийсь мерзенний вчинок, це буде справжнім крахом!.. Мій батько, звісно, більше не витримає… не переживе, бідолаха! Він отримає неврастенію… йому доведеться піти з контори… А в неї, якщо знову хвилюватиметься… через мою поведінку… це відіб'ється на нозі… І потім один абсцес, другий… Кінчиться тим, що її відріжуть… так сказав Капрон.