Саме в цей час завітав дядько Едуар та врятував мене… Він був у чудовому гуморі… Привітався з усіма недбало, мимохідь… Він уперше одягнув свій чудовий літній костюм у клітинку, якраз англійський, з бузковим казанком, як то було модно, з тонким шнурком, прив'язаним до бутоньєрки. Він схопив мене за руку і з силою потрусив, справжній гарячий «shakehands»! Йому дуже подобалася Англія… Він завжди мріяв поподорожувати там… Але постійно відкладав на пізніший час, оскільки спершу хотів вивчити англійською назви того, чим торгував… помпа тощо. Він розраховував на моє знання мови… Мати почала скаржитися на мою поведінку та непривітність… Він не поділяв її думки й зразу став на мій бік… Він стисло пояснив усім цим смердючим тарганам, що вони абсолютно нічого не кумекають і є повними профанами у всьому, що стосується іноземних впливів… Адже саме Англія змінює геть усіх, хто звідти повертається! Вона робить людей лаконічнішими, стриманішими, надає їм відчуття дистанції, навіть витончености, так би мовити… І це чудово!.. А! Ось! Тепер для успішної торгівлі та особливо при покупці потрібно вміти мовчати! Адже це справді найголовніше! Вища гідність прикажчиків!.. так!.. Ах! колись у минулому! колишні заслинені розхвалювання товару! підлещування! балакучість! цього тепер абсолютно не потрібно! Проститутський жанр провінційного цирку! У Парижі це зараз дуже поширено! у Сантьє вас від цього знудить! Це виглядає по-лакейському й жалюгідно! У нові часи — нові манери!.. Він мене цілком виправдовував…
Мати жадібно його слухала… Це її заспокоювало… Вона глибоко зітхала… з певним полегшенням… Але інші, брудні виродки, гівнюки, залишалися ворожими… Вони стояли на своєму… Їх годі було переконати… Вони хрипіли, як контрабаси… Вони були цілком упевнені, що з такими манерами я ніколи не піднімуся! Це було абсолютно виключено!
Дядько Едуар даремно намагався, приводив тисячі доказів… Вони залишалися при своїй думці… Були вперті, як віслюки, й твердили, що хоч би де ти служив, щоб заробити на шмат хліба, треба насамперед бути дуже люб'язним.
Збігали дні за днями, а покупців ми більше не бачили, літо було в розпалі, й усі подалися за місто. Мати безповоротно вирішила, що, незважаючи на хвору ногу і думку лікаря, вона все ж поїде до Шату й спробує продати залежаний товар. А я за її відсутности пригляну за крамницею… Іншого виходу не було… Гроші були конче потрібні! Насамперед, щоб заплатити за новий костюм та дві пари черевиків, а ще перед початком сезону слід перефарбувати наші вітрини у відповідний колір, які на тлі інших навівали тугу… Вони були брудно-сірі та темно-зелені, тоді як поруч з нами була фарбувальна майстерня Вертюн, геть чисто новісінька, розфарбована в жовті та небесно-блакитні тони, а праворуч від нас — канцелярська крамниця Ґомез, що сяяла первозданною білизною, яку підкреслювали та відтіняли чарівні пташки на гілках, намальовані тонкими штрихами… Все це вимагало великих витрат… Цим слід було всерйоз зайнятися.
Вона нічого не сказала моєму батькові й вирушила в загальному вагоні з величезним пакунком, що важив щонайменше двадцять кіло.
У Шату вона швидко зметикувала… Незаконно захопила прилавок за Мерією, біля вокзалу, в хорошому місці. Вона роздала всі свої картки, щоб зробити рекламу своїй крамниці. Після полудня, перевантажена, як мул, вона вирушила на пошуки вілл, де могли б жити покупниці… Вона повернулася ввечері в Пасаж геть знеможена, вона аж голосила, так судоми зводили їй ногу: коліно та особливо вивихнута щиколотка розпухли… Вона пластом лежала в моїй кімнаті, чекаючи повернення батька… Прикладала болезаспокійливі примочки… й дуже холодні компреси.
Так обходячи передмістя, вона майже роздавала речі задарма, аби тільки заробити хоч трішки готівки… Нам вона була конче потрібна… «Не тягти ж назад!» — казала вона… За час її відсутности в крамницю заходили дві, максимум три людини… Тобто, найкраще було б просто зачинити двері, а мені вирушати разом з нею в передмістя та нести найбільші паки. Пані Дівонн, яка раніше залишалася в крамниці, поки нас не було, вже не було, і ми повісили на дверях табличку «Скоро повернуся». Й зняли дверну ручку.
Дядько Едуар справді любив свою сестру. Він страшенно засмучувався, коли бачив, як вона страждає, сохне й дедалі більше знемагає від непосильної праці. Її здоров'я дуже турбувало його, настрій теж… Він усе думав про неї. У такі дні, повертаючись з Шату, вона вже не могла стриматися, нога завдавала їй жахливих страждань, усе її обличчя спотворювалося. Вона скімлила, як собака, скорчившись просто на лінолеумі… Коли батько йшов з дому, вона лежала пластом на підлозі, їй здавалося, що так прохолодніше, ніж у ліжку. Коли батько повертався з контори й заставав її, бліду, змарнілу, виснажену, як вона, задерши спідниці до підборіддя, масувала свою ногу в цебрі з водою, він тихцем одним стрибком підіймався нагору, прошмигнувши, як блискавка, і вдаючи, що її не помічає. І заглиблювався у свої акварелі. Продати вдавалося лише окремі, зокрема «Кораблі під вітрилами», цілу серію, та «Собор кардиналів»… Кольори були щонайстрокатіші!.. Нескінченно переливчасті. Таке завжди добре виглядає в інтер'єрі. У ту пору він тужив… Наближався кінець місяця… Щоб надолужити згаяне під час наших походів до Шату, ми не зачинялися допізна… Люди заходили після вечері… Особливо під час грози… Коли з’являвся покупець, мати швидко, різким рухом заштовхувала всі свої мисочки й компреси під диван… і з усмішкою випростувалася… Починалася розмова… Навколо шиї, я це добре пам'ятаю, вона пов'язувала собі великий бант із мусліну… Тоді це було модно… Від цього її голова видавалася просто величезною.