У мене трохи болів живіт, і я брів старими вулицями, не знати куди, вулиця Параді, д'Отвіль, Женер, Сантьє, дорогою я знімав не лише свою важку куртку, а й целулоїдний комірець, суперміцний, справжній собачий нашийник, потім через нього я покрився прищами. На сходовому майданчику я знову натягав усе це. Я зібрав усі адреси, я черпав їх у довіднику «Боттен». У поштовому відділенні я складав собі списки. У мене більше не залишалося грошей, щоб чогось попити. Моя мати залишала свій гаманець з дріб'язком на буфеті… Я жадібно зиркав на нього… Така спека деморалізує! Після деяких вагань я таки взяв його… Мене постійно допікала спрага, особливо коли я проходив повз фонтани. Здається, мати це помітила. Й дала мені ще два франки…
Перед поверненням у Пасаж після безплідних тривалих походів по поверхах та кварталах я мусив якось збадьоритися, щоб за обідом виглядати не надто пригніченим… Геть нічого не клеїлося. Мої старі ніколи б не пережили, ніколи б не змирилися, не змогли б збагнути того… що мені не вистачало віри та ентузіазму… Вони б цього не стерпіли… Я не мав права на скарги!.. Співчуття та драми — це щось зовсім особливе. Тільки для моїх батьків… Діти — завжди хулігани, бандити, невдячні безвідповідальні покидьки!.. Будь-яка моя скарга діяла на них, як червона ганчірка… Це розцінювалось як богохульство! Огидне клятвопорушення!..
«Що ти кажеш? Ах ти, шмаркате лайно! Ну й нахабство!» Переді мною була найкраща пора — молодість, то хіба можна викидати такі коники? Ах! просто нечувано! Ах! диявольське нахабство! Ох! ну й безсоромність! Господи Боже мій! Адже у мене все було попереду! всі радощі життя! І я смів нарікати на свою долю! на свої нікчемні негаразди! Ох! Нікчема! Яке вбивче нахабство! Повна безсоромність! Немислима зіпсутість! Вони готові були стерти мене в порох, аби я взяв свої слова назад! І нога, і абсцес, і всі страждання було забуто!.. Моя мати одразу ж випростовувалася! «Нещасний! Ану негайно! Пришелепкуватий, безсердечний лобур! Візьми назад свої образливі слова…»
Я послухався. Я, на відміну від них, не дуже добре розумів, у чому полягає блаженство молодости… Вони б точно прибили мене, якби я не поступився… Варто було мені висловити хоч найменший сумнів чи щось сказати в зневажливому тоні, як вони цілковито втрачали самовладання… Вони б воліли краще бачити мене в домовині, ніж чути, як я оскверняю та відкидаю дари Неба. У відповідь на будь-яке поривання з мого боку очі моєї матері починали випромінювати обурення і жах! Вона ладна була запустити мені в довбешку будь-який предмет, що опинився під рукою… якби я і далі наполягав на своєму… Я мав право лише радіти та дякувати! Я був народжений під щасливою зіркою! яке щастя! Ось мої батьки — інша справа! От на них якраз постійно чигали різні біди й трагедії… А я був лише безсловесною скотиною. Тихо! Неймовірний тягар для родини!.. Я мав лише підкорятися… та мовчати! Аби вони забули про всі мої помилки та мерзенні схильності!.. Засмучувалися лише вони! Співчувати мали лише їм! Лише вони знали, що таке життя! Лише вони мали чутливу душу! Ну хто жахливо страждав? від таких жахливих умов? від примх долі?.. Тільки вони! Лише вони завжди та скрізь були самі! Вони не хотіли, щоб я в це втручався, не могли допустити навіть думки про те, що я їм допомагаю… що я до цього хоч якось причетний… Це був лише їхній привілей! Я вважав це вкрай несправедливим. Ми більше не могли порозумітися.
Вони могли скільки завгодно говорити та лаятися, я залишався при своїх переконаннях… Я теж вважав себе жертвою в усіх відношеннях! Сидячи на сходинках «Амбіґю», якраз там, де «Валлас», я щораз приходив до того ж висновку… Це було очевидно!..
Іноді, коли я вже вважав, що день втрачено, тоді відмовлявся від пошуків місця й просто тинявся вулицями… Викурював тонку сиґарету… балакав з іншими пациками, місцевими волоцюгами, які завжди мали купу корисних новин і пліток… Вони не скупилися на поради… Вони читали всі оголошення, всі афішки й знали про всі вакансії та всі місця для статистів… Серед них був навіть татуювальник, який також підстригав собак… Найкращі низькопробні професії… Ле-Аль, Ла-Віллетт, Берсі… Вони були брудні, як сажотруси, зашмульгані, вошиві… Всі вони вигадували різні небилиці до такої міри, що це здавалося манією! Вони постійно шахраювали, намагалися вас обмахлювати і зі шкури пнулися, розповідаючи про свої зв'язки… перемоги… та успіхи… Про всі пережиті пригоди… Меж для брехні не існувало… Розбіжності усувалися за допомогою ножа, а іноді в каналі Сен-Мартен… постійно згадувався чийсь знаменитий кузен, колишній головний радник… Вони корчили з себе казна що! Навіть «Сандвічі», найбільші диваки… трималися за деякі епізоди свого життя, насміхатися над якими було не слід… Роман штовхає на злочин дужче, ніж алкоголь… У багатьох уже нічим було жувати, вони були наскрізь трухляві, підсліпуваті… А у деяких випирали черевця… Незабаром і я так виглядатиму, думав я собі…