До шостої години вечора я, зазвичай, закінчував свої спроби… На день цілком достатньо!.. Для відпочинку місце було сприятливе, справжній пляж… Я давав відпочинок ногам… У «Амбіґю» на своєрідному пляжі збиралися всі доходяги, виснажені до межі, а також ті, хто лінувався блукати спекою, а волів ліпше випити за майбутній успіх. Я добре їх розумів… Уздовж усього театру під каштанами… Тяглася решітка, на яку вішали мотлох… Усі зручно розсідалися і передавали один одному пляшки пива… Білу шинку, що була тоді «в моді», й часник, і шмурдяк, і сир.
…На сходах та щаблях влаштовувалася ціла Академія… Найстрокатіша публіка… Але все це я вже бачив… ще коли працював у Ґорложа… Тут були шмаркаті сутенери та солідні аґенти… пройдисвіти всіх ґатунків… і ті, хто трохи підробляв інформаторами в Поліцейському управлінні. Вони різалися в карти… Там завжди було два або три «букмекери», які намагалися впіймати щастя… Були дуже літні комівояжери, що тягали коробки зі зразками нікому не потрібних товарів… Були шмаркачі, ще занадто зелені, щоб вештатися по Булонському лісі… Один молодик, який ошивався там щодня, спеціалізувався на громадських пісуарах, заодно він підбирав там хлібні шкоринки на ґратах… він розповідав про свої пригоди… У нього був знайомий старий єврей, ковбасник з вулиці Архівів, теж пристрасний любитель… Вони пожирали їх разом… Одного разу вони влипли… Він не з'являвся два місяці… А коли повернувся, його годі було впізнати… Аґенти його так обробили, що він потрапив до лікарні… Ця прочуханка його цілковито змінила… Він став просто зовсім інший… Голос у нього перемінився на бас. Він відпустив бороду… І більше не хотів їсти різне лайно.
Там ще з'являлася звідниця, загалом доволі спокуслива. Вона вигулювала свою дочку, дівчинку в довгих червоних панчохах перед «Фолі Драматік»… Здається, це коштувало 20 монет… Я б теж не відмовився… Але в той час то було ціле багатство… У наш бік вони навіть не дивилися, такі вшиві телепні їм були не потрібні… Хоча ми й гукали до них…
Зі своїх походів я приносив газети та різні дотепи… А ще вошей, що було неприємно… Сам не знаю, як їх підчепив… Довелося вживати спеціальну мазь… Воші на «пляжі» перед «Амбіґю» були справжнім прокляттям… Особливо збирачі недопалків, що тинялися на терасах, були просто нафаршировані ними… Вони разом їздили за маззю в Сен-Луї… Потім разом ішли «мазати»…
Як зараз бачу свій солом'яний бриль, міцне канотьє… він весь час був у мене в руці й важив цілий кілограм… Він мав прослужити мені два роки, а, по можливості, й три… Я носив його до армії, тобто до дванадцятого класу. Свій комірець я знімав дедалі частіше, він залишав на шиї моторошний багряно-червоний слід… У той час всі чоловіки до самої смерти мали червону борозну довкола шиї. Це виглядало як магічний знак.
Обговоривши оголошення та запрошення на роботу, всі накидалися на спортивні колонки, де повідомлялося, що на стадіоні «Буффало» всі шість днів змагатимуться Морен та загальний улюбленець Фабер… Завсідники «Лонґшана» та кінних перегонів ховалися в протилежному кутку… Дівчата з шинку ходили туди-сюди… Ми їх не цікавили, у них були свої справи… З нами, збіговиськом жалюгідних нероб, можна було хіба що іноді погомоніти…
Саме тоді з'явилися перші автобуси, знамениті «Мадлен-Бастилія», з відкритим нижнім салоном, на цьому місці, піднімаючись рампою, вони докладали всю свою силу, всю вибухову енергію… То було першокласне видовище, справжня вакханалія! Біля Порт Сен-Мартен вони випльовували всю киплячу воду. Пасажири, що їхали на балконі, брали участь у видовищі… То було дуже сміливо. Машина ризикувала перекинутися через те, що вони збуджено перевішувалися на одну сторону… Вони чіплялися за оббивку, за стійки, за сидіння, за балконні поручні… видавали урочисті вигуки… Коней було переможено, це було видно… Тепер кіньми зможуть їздити лише по бічних вулицях… Дядько Едуар завжди про це говорив… Таким чином перед «Амбіґю» ось так, між п'ятою та сьомою годиною, я спостерігав, як насувається прогрес… але мені, як завжди, там не було місця… Я весь час вертався додому своїми ногами… Я ніяк не міг знайти господаря, щоб почати все спочатку… Як учень я їм не підходив, я вже вийшов з того віку… А для службовця був ще надто молодий… Я був у несприятливому віці… та навіть якби я добре говорив англійською, було б те ж саме!.. Їм це було не потрібно! Іноземні мови могли знадобитися лише у великих крамницях. А там новачків не брали!.. Як не крути, а все було коту під хвіст!.. Хоч на вуха встань!.. Усе марно!..